Аграрна паніка чи нові можливості для ЄС? Наступна битва України — за зерно

Неважливо, коли ви читаєте цей текст: десь у Європі фермери знову вивели трактори на дороги й протестують проти тієї чи іншої політики. Причиною можуть бути зростання цін на пальне, недобросовісна конкуренція з боку значно дешевшої продукції з менш розвинених ринків, тягар європейських фітосанітарних вимог або скорочення фінансування Спільної аграрної політики ЄС (САП). Саме CAП є, мабуть, одним із найскладніших елементів європейської політики, до якого тепер доведеться інтегрувати ще одну важливу складову — майбутній вступ України (та Молдови) до Європейського Союзу.

Навіть якщо не враховувати території, окуповані Росією внаслідок повномасштабного вторгнення, — Крим і частину Донбасу, — Україна все одно має 32 мільйони гектарів придатних для сільського господарства земель, із яких 26 мільйонів уже обробляються. Це вдвічі більше орних земель, ніж у Франції (17 мільйонів гектарів), і втричі більше, ніж в Іспанії чи Польщі (по 11 мільйонів гектарів, за даними Світового банку). У разі вступу до ЄС Україна стане найбільшим виробником зернових та олійних культур — зокрема ріпаку, соняшнику та сої.

На цьому тлі Молдова виглядає значно скромніше — її сільськогосподарські угіддя займають лише 1,87 мільйона гектарів. Проте це не означає, що для неї процес вступу буде простішим. Переговори про членство Молдови значною мірою просуваються паралельно з українськими, користуючись геополітичним імпульсом, який виник завдяки кандидатському статусу України. Водночас оцінка готовності Молдови до вступу здійснюється окремо — відповідно до її власного прогресу. Проте разом із цим країна стикається і з частиною ризиків та занепокоєнь, пов’язаних із набагато більшим кандидатом.

Розділ переговорів, присвячений сільському господарству, «вважається одним із найскладніших у процесі вступу до ЄС», зазначає дослідниця Ельза Реньє у дослідженні Sciences Po, опублікованому у 2024 році. Це пов’язано з центральною роллю Спільної аграрної політики у бюджеті ЄС, а також із загальною вразливістю аграрного сектору. Подібної позиції дотримується і Європейська комісія, яка визнає, що Україні та Молдові «знадобляться час і значні зусилля», адже ЄС «має переконатися, що його політики, зокрема Спільна аграрна політика, будуть придатними для функціонування розширеного Союзу».

«Складніше, ніж війна? Складніше, ніж Голодомор? Не думаю. Ми пристосуємося», — жартує фермер із Львівщини Володимир Ревер. Як і багато інших українських аграріїв, він одночасно став і жертвою, і учасником війни, яку Росія розв’язала на родючих українських землях.

Українські ґрунти вважаються одними з найродючіших у світі. Науковці називають їх чорноземами — через характерний темний колір, що виникає внаслідок накопичення органічної речовини в ґрунті. Йдеться про гумус. «Основне джерело поживних речовин, необхідних для росту рослин», — пояснює дослідник Національного заповідника «Хортиця» Михайло Муленко.

«У деяких районах центральної України шар гумусу сягає одного метра завтовшки, що є справді винятковим показником», — каже Муленко. Саме така глибина гумусового шару робить чорноземи стійкішими до агресивних методів сучасного землеробства та допомагає зберігати їхню родючість.

Сьогодні ситуація значно відрізняється від перших місяців повномасштабного вторгнення, коли наступ російських військ із півночі та півдня України здавався невпинним. Тоді російські кораблі заблокували порт Одеси, через який здійснювалося понад 80% українського аграрного експорту; ракетні удари знищили підприємства з переробки продовольства та насіння у Харкові; російські бомби цілеспрямовано знищували посіви й сільськогосподарську техніку в Чернігівській та Сумській областях. На територіях, якими просувалися російські війська, ґрунти були забруднені мінами.

Однак цей наступ вдалося зупинити. Україна зберегла контроль над портом Одеси, відкрила нові маршрути експорту морем і залізницею (за підтримки, зокрема, Румунії та Польщі), зберегла насіннєвий фонд і врожай, а також перебудувала логістику та ланцюги постачання пального. «Це ніби ще одна лінія фронту. Для нас хліб — святиня, а посівна є символом життя. Ви не уявляєте, що це означає для українців, які пережили дві світові війни та Голодомор», — каже колишній міністр аграрної політики та продовольства України Роман Лещенко.

Втім, справа не лише в «унікальному потенціалі родючості українських ґрунтів», зазначає керівник напряму ланцюгів постачання та ринків французького аналітичного центру Agrillées Ів Ле Морван. «Україна має потужний людський капітал, а також високу стійкість логістичних, торговельних і переробних ланцюгів», — говорить він.

Водночас саме ці зміни вже спричинили напруженість із сусідніми країнами. Угорщина, Польща та Словаччина навіть запровадили заборону на імпорт окремих видів української продукції. Дануц Андруш — румунський фермер, який став одним із символів протестів проти українського імпорту, під час яких колони тракторів перекривали головну автомагістраль до Бухареста. Тоді Україну звинувачували у недобросовісній конкуренції. Сьогодні його позиція щодо вступу України та Молдови до ЄС уже не така категорична.

«Не думаю, що це добре, адже це може дестабілізувати ринок. Але кожен народ має право сам вирішувати свою долю. Якщо вони дотримуватимуться правил, у мене немає жодних заперечень», — каже він.

Водночас саме потенційна дестабілізація, пов’язана з приєднанням до ЄС такого великого аграрного виробника, як Україна, може стати для Європейської комісії поштовхом до масштабної реформи Спільної аграрної політики — процесу, необхідність якого обговорюється вже багатороків.

На сьогодні Європейський Союз пережив сім хвиль розширення. Останні з них відбулися у 2007 році, коли до ЄС приєдналися Румунія та Болгарія, і у 2013 році — із вступом Хорватії. На думку Іва Ле Морвана, серед усіх попередніх розширень лише два можна порівняти з нинішніми переговорами — «як за геополітичним значенням, так і за впливом на сільське господарство». Йдеться про вступ Іспанії та Португалії у 1986 році, а також країн Центральної Європи у 2004–2007 роках.

Розширення 1986 року збільшило площу сільськогосподарських земель ЄС на 30%, тоді як хвиля розширення 2004–2007 років — на 44%. Якщо ж до Союзу приєднаються Україна, Молдова та країни Західних Балкан, площа сільськогосподарських угідь ЄС зросте ще на 28%.

За словами Ле Морвана, у 1986 році було достатньо відносно простого «коригування інституційних цін у поєднанні з поетапним впровадженням нових правил». Натомість перед розширенням 2004–2007 років знадобилася масштабна реформа Спільної аграрної політики. Саме тоді було запроваджено систему прямих виплат, прив’язаних до площі земель, що дозволило поступово інтегрувати нові держави-члени у єдину правову та економічну систему ЄС. У випадку майбутнього розширення, вважає експерт, незначних змін до Спільної аграрної політики вже буде недостатньо.

«Україна — це не Польща. Вона успадкувала від колишнього Радянського Союзу іншу модель аграрної економіки — з особливою структурою землеволодіння та формами ведення бізнесу, які не вписуються в нинішню систему ЄС», — пояснює експерт.

На його думку, можливі два сценарії: або Україна отримає формат вступу, який не передбачатиме «повноцінного членства», або ж Європейський Союз знову проведе глибоку реформу Спільної аграрної політики, доповнивши її довгостроковими механізмами захисту ринку.

«Спільна аграрна політика (САП) у тому вигляді, в якому ми знаємо її сьогодні, може суттєво змінитися», — зазначає дослідниця аграрної політики Sciences Po Ельза Реньє. Вона нагадує, що зараз на рівні Європейського Союзу тривають переговори щодо формування нової фінансової рамки САП на 2028–2034 роки.

Із приєднанням України ЄС матиме кілька можливих варіантів: суттєво збільшити бюджет Спільної аграрної політики (який нині становить приблизно 23–25% загального бюджету ЄС), скоротити обсяги фінансування, які отримують держави-члени, або запропонувати для України окрему модель підтримки, прив’язану до площі її сільськогосподарських земель.

«Спільна аграрна політика постійно змінюється і надалі продовжуватиме змінюватися», — зазначають у Європейській комісії. Яким саме буде її майбутнє, залежатиме від результатів переговорів.

Водночас нинішня ситуація відкриває для Європейського Союзу важливі геополітичні можливості.

Спочатку повномасштабне вторгнення Росії в Україну, потім війна в Ірані, а також постійний чинник дедалі агресивнішої політики Китаю чітко демонструють: продовольчий суверенітет став питанням геополітики. Приєднання України — «житниці світу» — може перетворити Європейський Союз на одного з провідних світових виробників і експортерів аграрної продукції, водночас посиливши його внутрішню стійкість.

«Політика розширення ЄС сьогодні як ніколи є геостратегічною інвестицією в мир, стабільність, вплив, конкурентоспроможність і довгострокову безпеку», — повідомив представник Європейської комісії у письмовому коментарі.

Молдова вже пройшла частину цього шляху, і її досвід допомагає зрозуміти деякі виклики, з якими доведеться зіткнутися й Україні. У 2014 році країна підписала Угоду про асоціацію з ЄС, до якої входило приєднання до Поглибленої та всеохопної зони вільної торгівлі (Deep and Comprehensive Free Trade Area, DCFTA). Її метою стала поступова інтеграція молдовської економіки до єдиного ринку Європейського Союзу.

DCFTA передбачає зниження або скасування митних тарифів для широкого спектра товарів, спрощення процедур перетину кордону та створення більш стабільних і передбачуваних умов для торгівлі. Для аграрних виробників Молдови ця угода відкрила доступ до найбільшого споживчого ринку у світі — ринку Європейського Союзу, який налічує понад 450 мільйонів споживачів.

Для невеликої країни це стало очевидним успіхом. Уже у 2025 році Молдова стала найбільшим постачальником соняшнику до ЄС, із часткою 57,5% його імпорту. Європейський Союз також є головним експортним ринком для молдовських фруктів, зокрема слив, яблук, столового винограду та черешні.

Втім, ці успіхи мають свою ціну. Угода DCFTA змушує невеликих молдовських фермерів адаптувати виробництво до значно жорсткіших європейських фітосанітарних вимог і стандартів простежуваності продукції. «Ми вже працюємо за правилами Європейського Союзу, але не отримуємо тієї підтримки, яку мають європейські фермери», — нарікає фермер із півночі Молдови Даніель Леаху.

Його господарство вирощує пшеницю, ячмінь, горох, ріпак, соняшник і сорго. На європейський ринок продукція потрапляє через торговельних посередників. За словами Леаху, в експортерів «не виникає жодних проблем» із його товарами, адже молдовські фермери «на 100% відповідають вимогам ЄС — від технологій вирощування до використання добрив і засобів захисту рослин».

Однак дотримання цих стандартів коштує дорого. «Тепер нам уже не дозволено робити те, що було допустимим раніше, а це робить виробництво дорожчим. Ми виконуємо всі вимоги, але нічого не отримуємо натомість. Європейським фермерам платять за органічне землеробство, виробництво здорової їжі та скорочення викидів. Ми робимо те саме, але без жодної фінансової підтримки».

Хоча молдовські виробники вже зобов’язані відповідати європейським стандартам, вони поки що не мають доступу до субсидій, прямих виплат та інших механізмів підтримки, якими користуються фермери країн-членів ЄС. Зокрема, відсоткові ставки за кредитами для молдовських аграріїв становлять близько 13%, тоді як у країнах ЄС — лише 3–5%.

Молдовські фермери наголошують, що багато малих і середніх господарств не здатні самостійно покрити додаткові витрати, необхідні для підготовки до вступу в ЄС, без системної фінансової підтримки.

У застереженні, до якого варто дослухатися й Україні, вони закликають передбачити реалістичні перехідні періоди, а також державні програми поступової адаптації та захисту аграрного сектору.

«Хто хоче продавати — продаватиме. Хто хоче працювати — працюватиме. Європейський ринок не забирає в нас землю, він вимагає якості. У нас є родючі ґрунти, у нас є люди, які вміють працювати. Усе інше залежить від того, як ми самі вирішимо діяти на великому ринку», — каже молдовський фермер Іон Тулей, чия життєва історія відображає шлях країни від орієнтації на зовнішні ринки до інтеграції з Європейським Союзом.

У 2009 році його господарство налічувало лише 10 гектарів садів. Тоді, згадує він, «товари легко перетинали кордони, без надмірних вимог». Але міжнародна політика внесла свої корективи. У 2014–2015 роках Росія запровадила жорстке ембарго на імпорт молдовської сільськогосподарської продукції у відповідь на зближення Кишинева з Європейським Союзом. Тулею довелося шукати нові ринки збуту, і вже у 2016–2017 роках він здійснив перші поставки до Німеччини.

Після цього почався період «багатьох непростих рішень»: запровадження систем класифікації продукції за якістю, впровадження конкурентного пакування, облаштування належних умов зберігання. Необхідною умовою стали й міжнародні сертифікації — GlobalG.A.P., GRASP, SMETA, а нині й IFS.

«Коли стаєш частиною цієї системи, розумієш, що справа вже не лише в продажі продукції. Йдеться про виробничі процеси, простежуваність і відповідальність. Насправді після цього можна експортувати практично будь-куди», — пояснює фермер, який нині обробляє 135 гектарів землі та вирощує широкий асортимент фруктів — яблука, черешню, сливи, виноград і абрикоси.

Для тих, хто вже пройшов цей шлях, європейська інтеграція — не абстрактна політична обіцянка, а повсякденна реальність. «Фактично ми вже живемо за правилами Європейського Союзу, хоча формально ще не є його членами. Не думаю, що для нас багато зміниться — хіба що зникне частина бюрократичних процедур».

За його словами, найбільше від вступу виграють саме ті фермери, які ще не пройшли цей шлях. Вони отримають простіший доступ до ринків, зрозумілі правила гри, більшу стабільність і стимули для модернізації своїх господарств.

Побоювання щодо нового розширення ЄС часто лунають серед фермерів Франції, Іспанії чи Польщі. Вони остерігаються, що значний приплив дешевшої аграрної продукції (адже навіть за однакових фітосанітарних стандартів собівартість виробництва в Україні та Молдові загалом нижча) може дестабілізувати європейський ринок. Втім, на практиці перед аграріями країн-кандидатів стоїть не менш складне завдання — потрапити на ринки Європейського Союзу.

«Європейський ринок надзвичайно вимогливий. Він висуває дуже високі стандарти щодо якості продукції, обсягів постачання та стабільності поставок», — каже інший молдовський фермер Діну Тодос, який поки що досить стримано оцінює перспективи інтеграції свого господарства до європейських ланцюгів постачання.

«Без передвступних фондів та перехідних періодів мале й середнє сільське господарство просто зникне», — переконаний Олександру Слусарі, колишній виконавчий директор Асоціації «Сила фермерів». — Екологічні стандарти ЄС надзвичайно жорсткі, і навіть самі європейські фермери часто ставлять їх під сумнів. Податки, пов’язані з декарбонізацією, а також обмеження на використання добрив і засобів захисту рослин підвищують собівартість виробництва. Якщо Молдова запровадить ці вимоги одразу, без перехідного періоду, ми ризикуємо отримати масове банкрутство фермерських господарств».

Європейські виробники вже поступово адаптувалися до цих вимог і понесли відповідні витрати, тоді як молдовським чи українським аграріям довелося б зробити це практично миттєво.

Голова парламентського комітету з питань сільського господарства Молдови Сергій Іванов, який сам є фермером і був обраний депутатом у 2025 році за списком опозиційної партії «Наша партія», каже, що фермери сприймають європейську інтеграцію«як палицю з двома кінцями».

З одного боку, вони вітають доступ до європейських програм і фінансування. З іншого — розуміють, що виходять на надзвичайно конкурентний ринок. Найбільше занепокоєння викликає питання сільськогосподарських земель, адже земля в Молдові залишається однією з найдешевших у Європі.

«Нам потрібен чіткий мораторій. Ми не можемо дозволити, щоб фермер із Німеччини, де гектар землі коштує близько 30 тисяч євро, приїхав і масово скуповував землю в Молдові. Необхідний захисний період, поки наші фермери не зміцніють економічно й не зможуть конкурувати на рівних», — наголошує Іванов.

На відміну від Молдови, структура землеволодіння в Україні становить для Європейського Союзу окремий виклик. Як спадщина радянської колективізації, українське сільське господарство базується переважно на середніх і великих підприємствах. Середній розмір господарства в Україні становить 649 гектарів (для порівняння: у Франції — 60–70 гектарів, у Польщі — лише 11–12). Для середніх підприємств цей показник сягає близько 1 493 гектарів, тоді як великі агрохолдинги обробляють тисячі гектарів. Багато з них поєднують усі етапи виробництва — від вирощування до переробки й продажу продукції. За європейськими мірками це формує аграрні олігополії, які доведеться оцінювати з точки зору правил конкуренції.

«Здатність Європи інтегрувати українське сільське господарство в його нинішньому вигляді водночас ставить і зворотне питання: наскільки сама Україна готова адаптуватися до правил ЄС і його моделі ведення аграрного бізнесу», — підсумовує Ів Ле Морван.

«Для нас це рік інтенсивної внутрішньої роботи», — заявив колишній віцепрем’єр-міністр України Тарас Качка під час зустрічі «Аграрний сектор на шляху до ЄС: де ми зараз і що попереду», яка відбулася 27 січня 2026 року у Вінниці — одному з головних аграрних регіонів України.

За словами Качки, Україна вже формує необхідну законодавчу базу, «зокрема систему стратегічного планування, платіжне агентство та цифрові інструменти».

Жоден шлях не буває без труднощів. Проте Олександру Слусарі переконаний, що європейська інтеграція залишається єдиною реальною можливістю для модернізації аграрного сектору.

«Європейський Союз — фактично єдиний шлях до модернізації сільського господарства. Країни Східної Європи здійснили масштабне оновлення саме в період підготовки до вступу, коли отримали доступ до європейських фондів. Якщо Молдова вестиме переговори розумно й поставить у пріоритет підтримку малих і середніх фермерів, уже за п’ять років ми можемо досягти рівня Румунії чи Словаччини», — впевнений він.

Автори: Лола Гарсія Ахофрін, Алісія Аламільйос та Оксана Боднар

Оригінал статті вперше опубліковано іспанською мовою у виданні El Confidencial