«Наче повернення на Дикий Захід» – Молдова прагне повернути своїх втрачених громадян

Унаслідок масової еміграції Молдова належить до країн світу з найшвидшим скороченням населення. Кожен четвертий молдованин живе за кордоном, тож держава намагається заохотити своїх громадян повернутися.

«Кишинів – це місто контрастів», – каже Саша, молодий чоловік у бейсболці та бежевій куртці, з яким я розмовляю за сигаретами та безкофеїновою кавою у громадському центрі «Casa Zemstvei». Його слова звучать як кліше, але, прогулюючись столицею Молдови з населенням майже три чверті мільйона, я не раз переконуюся в їхній правдивості.

Навіть у центрі міста стоять невисокі будинки з дерев’яними балками, біля яких часто можна побачити майстрів, що навпочіпки щось лагодять – із молотком чи пензлем у руках. Широкі проспекти, де повільно рухаються колони автомобілів і синьо-білі тролейбуси, обрамлені величними бетонними спорудами в стилі бруталізму та білими вапняковими будівлями, оздобленими неокласичними рельєфами. За кілька кварталів парадні бульвари змінюються розбитими дорогами, обабіч яких, попри їхній занедбаний стан, вперто тісняться припарковані авто.

Кінець березня, і весна вже пробивається на міські вулиці. У численних парках, де після зими ще панує похмура оголеність дерев, яскраво жовтіє форзиція. На тротуарах стоять літні жінки у квітчастих хустках, намагаючись продати за кілька леїв букети нарцисів, маленькі кактуси чи свіжу зелену цибулю. Поруч вивіски просторих, яскраво освітлених магазинів і вишуканих кафе та ресторанів – часто позначених у Google Maps як «європейський ресторан» – приваблюють відвідувачів.

«Як тобі здається, Кишинів більше європейське чи радянське місто? Минулого року до мене приїжджали друзі і сказали, що воно виглядає європейським. Я так пишався», – подібні слова в різних формулюваннях я чув не раз під час свого перебування тут.

Між війною та європейською інтеграцією

Від початку російського вторгнення в Україну у 2022 році геополітична ситуація домінує в суспільних дебатах у Молдові. Багато хто побоювався, що в разі падіння України наступною стане сусідня Молдова – країна, майже у двадцять разів менша за площею.

Хоча цього не сталося, війна по той бік кордону безпосередньо впливає на країну. У середині березня уряд оголосив надзвичайний стан через забруднення річки Дністер паливом після російського удару по українській гідроелектростанції. Так само Молдова страждає від відключень електроенергії внаслідок російських атак на українську енергетичну інфраструктуру.

Європейський Союз відкрив переговори про вступ із Молдовою у грудні 2023 року. Тоді як Північна Македонія чи Сербія вже понад десятиліття залишаються країнами-кандидатами і їхній вступ у найближчій перспективі малоймовірний, молдовський уряд поспіхом впроваджує необхідні реформи, сподіваючись укласти угоду про вступ до 2030 року.

Курс на європейську інтеграцію, хоч і з незначною перевагою, зрештою був підтверджений у 2024 році двома одночасними голосуваннями: референдумом щодо закріплення цього курсу в Конституції Молдови та президентськими виборами, на яких Мая Санду, представниця правлячої правоцентристської ліберальної Партії дії та солідарності (PAS), була обрана на другий термін. Він остаточно закріпився у 2025 році перемогою PAS на парламентських виборах.

Втім, результати цих виборів були б іншими, якби не голоси молдовської діаспори, що нині налічує приблизно один мільйон людей.

Брак лікарів і могильників

Молдова належить до країн із найшвидшим скороченням населення у світі. Якщо у 1991 році її населення становило майже чотири з половиною мільйони, то сьогодні у країні проживає менш ніж три мільйони людей. Кожна п’ята дитина зростає лише з одним із батьків – або й зовсім без них.

«Коли хтось помирає, за місцевою традицією могилу мають копати вісім чоловіків. Але в деяких селах важко знайти навіть вісьмох дорослих чоловіків», – каже соціолог і журналіст Віталіє Спринчянe, ілюструючи ситуацію гіркою іронією. Бракує могильників, бракує лікарів; населення старіє, і в майбутньому може не вистачити платників податків, щоб утримувати й без того низькі пенсії та недофінансовані державні послуги.

Молдова, яка невдовзі після здобуття незалежності від Радянського Союзу пережила глибоку і тривалу економічну кризу, довгий час вважалася найбіднішою країною Європи. Вона й досі залишається серед найбідніших, хоча за рівнем ВВП на душу населення нині випереджає охоплену війною Україну та Косово, незалежність якого визнає лише близько половини держав-членів ООН.

Масова трудова еміграція розпочалася у 1990-х роках. Спершу виїжджали переважно чоловіки – найчастіше до Росії на будівельні роботи, куди можна було поїхати без візи та зі знанням російської мови. Після фінансової кризи в Росії 1998 року міграційні потоки дедалі більше спрямовувалися на Захід – передусім до Румунії та Італії, де молдовські жінки заповнили зростаючий попит на доглядальниць.

Спочатку їм доводилося перетинати кордони нелегально. Ситуація змінилася після вступу Румунії до Євросоюзу у 2007 році, що спричинило нову хвилю масової еміграції. Румунія надає громадянство всім, хто був її громадянином до 1940 року, коли Радянський Союз анексував Бессарабію (територію сучасної Молдови), а також їхнім нащадкам до третього покоління. Сьогодні приблизно третина населення Молдови має подвійне громадянство.

«Найкращі поїхали»

Ще одна хвиля еміграції накрила Молдову у 2014 році – її спричинили запровадження безвізового режиму з ЄС та масова втрата довіри після корупційного скандалу «вкраденого мільярда». Організаторами шахрайства, внаслідок якого з банківської системи Молдови було виведено один мільярд доларів, були, зокрема, олігархи Ілан Шор і Володимир Плахотнюк, які перебувають під санкціями ЄС, а також колишній прем’єр-міністр Влад Філат – лідер Ліберально-демократичної партії Молдови, що прийшла до влади у 2009 році з обіцянками вивести країну з бідності та наблизити її до Євросоюзу.

У той час діти емігрантів, які ще на зламі тисячоліть виїхали на заробітки на Захід, самі почали масово залишати країну. На відміну від своїх батьків, вони їхали не лише через тяжкий економічний стан, а й через зруйновані політичні сподівання та незадовільний стан державних послуг.

«Під час мого навчання університетська освіта була бізнесом: дипломи можна було купити. У мене були однокурсники, які взагалі не з’являлися на заняттях, але отримували найвищі оцінки», – розповідає Влада Чобану у стриманому білому офісі Центру політики та реформ – громадської організації, що займається питаннями прозорості та громадської участі.

Чобану здобула ступінь бакалавра в Молдові, а на магістратуру поїхала до Великої Британії. «Питання було не в тому, чи їхати, а коли. Якщо ти закінчував бакалаврат у Молдові, магістратура за кордоном була майже обов’язковою», – додає вона.

Як підтверджує соціолог і експерт із міграції Александр Макухін, еміграція тоді була «нормою»: «Якщо ти хотів побудувати кар’єру, досягти успіху в науці чи працювати в транснаціональній корпорації, іншого вибору, ніж еміграція, фактично не було».

Спринчянe пояснює, що саме в той час, коли соціальні мережі почали відігравати дедалі більшу роль, до влади прийшли партії, головною метою яких була швидка інтеграція до ЄС. У результаті суспільна дискусія про еміграцію в Молдові докорінно змінилася.

«Одним із домінантних наративів стало твердження, що “найкращі поїхали”. У цьому є частка правди: ще з 1990-х лікарі, інженери, вчителі та науковці виїжджали на Захід і виконували там роботу значно нижчу за їхню кваліфікацію. Втім до 2010 року слово “діаспора” майже не вживалося – говорили просто про молдовських гастарбайтерів», – каже Спринчянe.

У 2010-х роках завдяки зростанню впливу нових технологій частина молдовської діаспори почала дистанційно брати участь у внутрішньополітичному житті. «Вони почали коментувати ситуацію у країні, висловлювати гнів, смуток чи радість щодо подій на батьківщині. А головне – почали голосувати на виборах. Так звані проєвропейські сили зрозуміли, що це величезний електорат, дуже лояльний до їхньої програми, і почали активно працювати з діаспорою під час виборчих кампаній», – продовжує Спринчянe.

Відтак наратив про те, що «найкращі поїхали», відображає також невдоволення частини еліт населенням, яке залишилося в країні.

У 2012 році, за риторично проєвропейського уряду Влада Філата, було створено Бюро зв’язків із діаспорою – для зміцнення контактів між молдовськими емігрантами та батьківщиною, а також, що не менш важливо, для сприяння їхньому поверненню до країни, яка стрімко втрачає населення.

Золота лихоманка

«Повернення до Молдови – це як повернення на Дикий Захід, наче поїхати до Каліфорнії під час золотої лихоманки. Це зовсім непросто. Але зараз – найкращий час повертатися. Треба попрацювати, як кінь, рік чи два, щоб довести себе – і тоді почнеш заробляти достатньо для життя комфортнішого, ніж у США чи Європі», – каже Влад Ведрашко, 38-річний чоловік у білій сорочці в синю смужку.

Ми зустрічаємося в одному з тих «європейських ресторанів», де він любить снідати. Ціни тут і справді європейські: за велику пляшку мінеральної води, лате, омлет і брускету з ростбіфом ми залишаємо суму, еквівалентну понад 20 євро. І це в країні, де середня зарплата становить близько 800 євро, а лише третина працівників заробляє більше за середній рівень.

Ведрашко, син виноробів і випускник економічного факультету, емігрував до США у 2013 році в пошуках «американської мрії». За його словами, «підприємницький ген» він успадкував від батьків і вже за два роки став успішним підприємцем у сфері електронної комерції. «Але внутрішньо я не відчував задоволення; щось у мені було порожнім. Думаю, я весь цей час чекав на привід повернутися», – згадує він.

Такий привід з’явився у 2018 році, коли його батьки вже не могли керувати виноробнею. Сьогодні він експортує вино з рідного села до ЄС і ділиться досвідом з іншими представниками галузі. «Я здійснив свою “американську мрію” в Молдові: став успішним підприємцем, який позитивно впливає на життя інших», – каже він, завершуючи розмову закликом до молдовських емігрантів, які вагаються, якнайшвидше повертатися, адже через п’ятнадцять років буде вже надто пізно.

Розбудова «європейської Молдови» попри нестачу робочої сили

Молдовська державна адміністрація активно намагається популяризувати подібні історії тих, хто «знайшов золото» на батьківщині, щоб заохотити молодих фахівців повертатися. Більшість програм для реемігрантів орієнтовані на малих підприємців, пропонуючи їм податкові пільги та гранти.

Крім того, держава приваблює громадян з-за кордону, наголошуючи на можливості швидко й відчутно впливати на внутрішні процеси та долучатися до розбудови «сучасної європейської Молдови». До країни надходять європейські гранти, державі потрібні кадри, а кар’єрними сходами в публічному секторі тут можна піднятися досить швидко.

У громадському секторі ситуація подібна. «Якщо ти хочеш щось зробити для своєї громади або долучитися до громадянського суспільства, результат бачиш відносно швидко. Особливо зараз, коли муніципалітети та уряд стали трохи відкритішими, ніж раніше. Тут ти відчуваєш, що маєш значення і що твій голос важить більше, ніж за кордоном», – підтверджує Чобану.

Чобану повернулася до країни у 2013 році, коли занепад демократії через корупцію на найвищому рівні за часів Влада Філата вже був очевидним.

«Усі дивилися на мене трохи дивно. Тоді повернення з-за кордону сприймалося як поразка, як ознака браку сміливості. Протягом наступних трьох років більшість моїх друзів виїхали. Дехто казав, що повернеться, коли в країні все налагодиться, коли стане більше демократії. Але хто це має зробити?» – запитує вона з широкою усмішкою.

Краще бідним удома, ніж багатим за кордоном

Однак рівень оплати праці в державному та громадському секторах і далі поступається приватному. Особливо це відчутно в умовах війни в Україні, яка спричинила енергетичну кризу та високу інфляцію. Молдова змушена позичати кошти в Міжнародного валютного фонду, що вимагає від боржників «фіскальної дисципліни» – тобто політики жорсткої економії.

Одного сонячного весняного дня я разом зі Стелою Круду та її братом, письменником Думітру, вирушаю до транспортного ліцею на півдні Кишинева, де навчається наймолодша донька Стели. Того дня Стела приїхала зі свого села до столиці на батьківські збори. Всього у неї шестеро дітей.

Вона мала прибути автобусом о десятій ранку, але зрештою приїхала лише опівдні – на таксі, бо автобус просто не з’явився. «Вона взяла кредит і не змогла його виплачувати. Тому поїхала до Італії працювати доглядальницею. За два роки розрахувалася з боргами. Ще три роки намагалася щось відкласти, і після п’яти років повернулася до нашого села», – розповідає Думітру про сестру. Стела широко усміхається і старанно вимовляє: «Milletrecento, millequattrocento euro». Працюючи доглядальницею в Італії, вона заробляла приблизно 1300-1400 євро на місяць.

Тепер Стела працює на автомобільному заводі у своєму селі. «Quattrocento, cinquecento euro», – додає вона. У Молдові її зарплата становить близько 400-500 євро. «Але вона каже, що краще бути бідною на батьківщині, ніж багатою за кордоном. До того ж у нашому селі вона має власний дім і господарство», – перекладає Думітру. Стела перераховує своїх тварин: корови, коні та два хом’яки, один із яких агресивний. «Morde», – пояснює вона, тобто кусається, і жартома клацає зубами.

Поки Стела на зборах, я розмовляю з Аліною – викладачкою французької, яка разом із чоловіком жила в Римі. Ця елегантна жінка в червоному піджаку точно пам’ятає, скільки часу провела в еміграції: п’ять років, вісім місяців і два дні. «Це була можливість навчитися дуже багатьох речей, це розширило мій світогляд! Ми добре інтегрувалися… але на рідній землі дихається інакше», – каже вона.

Жінка з ентузіазмом розповідає про розвиток молдовської системи освіти і про гордість, що вона може робити свій внесок завдяки досвіду, здобутому за кордоном. Потім я запитую про умови праці в державній освіті.

«Я оптимістка, зазвичай не скаржуся, завжди намагаюся бачити в кожній ситуації можливість здійснити свої мрії, – скромно починає Аліна. – Але… справді, економічна ситуація в державній освіті дещо невтішна. Натомість у приватному секторі освіти зарплати гідні, і тому там працюють мотивовані та креативні люди».

Аліна наголошує, що держава має активніше комунікувати з тими, хто повертається, і допомагати їм реінтегруватися – не лише підприємцям. «Я знаю людей, які повернулися, прожили тут два-три роки, а потім знову поїхали за кордон», – зізнається вона.

А вже за мить я сиджу зі Стелою та її донькою на терасі кав’ярні в парку. Донька без вагань каже, що після закінчення школи поїде за кордон. Вона ще не знає куди і навіщо – зрештою, їй лише 15, – але точно хоче виїхати.

Переважна більшість не повернеться

Як підтверджує експерт із міграції Макухін, зворотної тенденції не спостерігається. У період між 2020 і 2025 роками країна втратила понад 200 тисяч людей. Ті, хто повертається, роблять це передусім з особистих причин. Натомість багато з тих, хто виїхав, уже міцніше пов’язані з країнами проживання – роботою, житлом, родиною.

«Державні програми, спрямовані на діаспору, часто роблять акцент на культурі, апелюючи до ностальгії: мовляв, ви молдовани, повертайтеся додому, ми вас тут чекаємо. Це може звучати цинічно, але найефективніший спосіб заохотити діаспору повернутися – це економічна підтримка», – підсумовує Макухін.

Чобану зауважує, що людей не можна повернути лише обіцянками хорошої роботи: «Потрібні кращий громадський транспорт, соціальна система, доступне житло – про це майже не говорять. Дорін Речан [колишній прем’єр-міністр] навіть заявив, що в житловий ринок краще не втручатися, що суперечить досвіду інших країн».

Коли я запитую Спрінчану, що має робити держава, аби повернути втрачених громадян, він відповідає питанням на питання: «А чи справді це потрібно? Переважна більшість молдовських емігрантів ніколи не повернеться. Немає сенсу витрачати державні ресурси, намагаючись переконати тих, кого переконати неможливо. Так, Молдові потрібні люди. Але в багатьох регіонах світу життя значно складніше, ніж тут. Для багатьох людей у світі Молдова сама по собі є привабливим місцем для життя».

Ідеальна країна, щоб відкидати старі уявлення й переосмислювати

Я проводжу суботній вечір у Кишиневі на прощальній вечірці громадського центру «Casa Zemstvei». Це єдине місце такого типу в місті. Тут колись працювало квір-кафе, показували незалежне кіно, проводили лекції або просто створювали простір для радощів – наприклад, караоке. Тепер, після 15 років, центр закривається. Національний музей етнографії, якому належить будівля, нібито планує реконструкцію і тому не продовжив контракт.

Того вечора, під час теплих прощальних промов, слово бере коротко стрижена жінка з досвідом еміграції. «Для мене після повернення з Румунії Casa Zemstvei стало місцем, де я пережила стільки магічних моментів, де відзнайшла зв’язок із людьми й де закохалася», – зворушливо каже вона в мікрофон.

Наприкінці прекрасного вечора, сповненого співу, танців і спільності, я опиняюся в саду поруч із темноволосою жінкою, яка розповідає комусь, як під час навчання в Італії ніхто спочатку не хотів бути науковим керівником її дипломної роботи про анархістське врядування на практиці: «Усі казали, що це утопія; їм бракувало уяви. Нам ще так багато старого треба відкинути, так багато переосмислити!».

Я запитую її, чому вона повернулася з Італії. «А що робити в Італії?» – відповідає вона. Я повертаю запитання: «А що робити в Молдові?» Вона не вагається: «Це дуже маленька й динамічна країна. Ми постійно будуємо, перебудовуємо, руйнуємо і шукаємо щось нове. Молдова – ідеальна країна, щоб відкидати старі уявлення й переосмислювати. Набагато краща за Захід».

Авторка: Петра Дворжакова

Оригінал статті опублікований чеською мовою в Deník Referendum