Депортують не лише дітей: на окупованих територіях України батьків також беруть у заручники

Восени 2024 року в окупованому місті на півдні України військові в масках забрали Марію від її родини. За кілька годин вони зателефонували доньці Марії та під час відеодзвінка показали матір зв’язаною, погрожуючи, що якщо дівчина не погодиться співпрацювати з російськими окупаційними структурами, її матір переведуть до невідомої в’язниці. Згідно зі звітом ООН, це не поодинокий випадок: російська держава вчиняє воєнні злочини проти цивільних осіб, викрадених з окупованих територій.

Українське місто на лівому березі Дніпра, де 15-річний Артем жив разом зі своєю родиною, перебуває під російською окупацією з 2022 року. Восени 2024 року невідомі чоловіки в масках викрали матір Артема — Марію. Через тиждень родині показали заяву, яку нібито вона написала.

«У рукописному листі було сказано, що вона відмовляється від своєї родини та свого колишнього життя. Вона обрала щось краще», — розповідає Софія (імена всіх учасників цієї історії змінено з міркувань безпеки), старша сестра Артема, якій раніше вдалося виїхати з окупованої території. Після викрадення матері родина вирішила евакуювати й Артема.

За словами волонтерів, які допомагають дітям виїхати з окупованих Росією територій півдня та сходу України, описаний випадок не є поодиноким. Вони задокументували кілька випадків, коли обох батьків одночасно брали під варту російські силові структури, через що виникав ризик, що російська влада оформить дітей як сиріт. Після цього їх можуть усиновити російські родини, а внаслідок індоктринації вони можуть втратити свою українську ідентичність.

На початку 2026 року російський суд засудив матір Артема і Софії до 10 років позбавлення волі за «шпигунство». За перевіреними даними, зібраними Медійною ініціативою за права людини, від лютого 2022 року в російських місцях несвободи утримували щонайменше 2500 українських цивільних. За даними станом на липень 2025 року, російські суди засудили майже 200 із них за звинуваченнями у «державній зраді», «шпигунстві» та «конфіденційному співробітництві з іноземною державою». Серед засуджених — підлітки, жінки та цілі родини.

80% викрадених дітей досі не повернулися додому

За оцінками української державної платформи «Діти війни», російська влада депортувала або примусово перемістила з окупованих територій України понад 20 тисяч дітей. На сьогодні Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні підтвердила депортацію або примусове переміщення російською владою 1205 дітей. Через чотири роки після початку повномасштабної війни, у випадках, які дослідила Комісія, 80% цих дітей досі не повернулися додому, йдеться у звіті ООН, опублікованому 9 березня 2026 року.

«У більшості випадків не були повернуті діти, які залишилися без батьківського піклування, були депортовані із закладів інституційного догляду або не мали батьків чи законних опікунів», — зазначено у звіті. Депортації та примусові переміщення торкнулися дітей, які втратили батьків або були розлучені зі своїми родинами внаслідок бойових дій, а також дітей, які перебували в інституційних закладах.

«Протягом чотирьох років російська влада не створила необхідних умов для повернення дітей. Натомість вона зосередилася на їхньому довгостроковому влаштуванні в сім’ї або заклади в Російській Федерації», — наголосили в ООН.

Саме через ці депортації Міжнародний кримінальний суд у березні 2023 року видав ордери на арешт Володимира Путіна та Марії Львової-Бєлової. Російська влада заперечує, що дітей усиновлювали, однак конкретні випадки підтверджують висновки ООН.

«Будуть проблеми» — шантаж заради отримання російського паспорта

Софія згадує, що вранці 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабного вторгнення, мати розбудила їх і сказала, що почалася війна. «Ми були сонні й нічого не розуміли. (…) Ми лише чули, як повз нас у напрямку Херсона рухалися військові колони», — розповідає дівчина. Російські військові одразу замінили українські прапори на будівлі міської ради на російські та зруйнували пам’ятник Революції Гідності 2013–2014 років. Вулиці міста заполонили озброєні військові. Через шість місяців окупації на місто почало падати дедалі більше бомб. «Мирне місто миттєво перетворилося на зону бойових дій», — каже Софія.

За її словами, росіяни завдавали ударів по цивільних об’єктах, щоб залякати людей. Багатьох затримували та відвозили на допити, однак більшість згодом відпускали. Мешканці поступово почали виїжджати, але родина Софії не хотіла залишати свій дім, тому залишилася. Однак після руйнування Каховської ГЕС сім’я була змушена переїхати до іншого міста. Там під час прогулянки Софію та її подругу зупинили російські військові й попросили показати документи.

«Вони одразу почали погрожувати, сказавши, що якщо ми не хочемо мати проблем у майбутньому, то повинні отримати (російський) паспорт. Тоді, мовляв, зможемо спокійно тут жити», — розповідає Софія. Коли згодом подібна ситуація повторилася, Софія через страх виїхала з окупованої території. Її батьки та Артем, однак, залишилися.

Співпраця або в’язниця

Одного ранку восени 2024 року невідомі чоловіки в балаклавах затримали Марію. Вони вибили двері, розвели Марію, її чоловіка та їхнього неповнолітнього сина по різних кімнатах, допитали кожного з них, а потім посадили жінку в автомобіль і повезли в невідомому напрямку. Родині сказали, що повернуть її ввечері, але цього не сталося.

Натомість пізно ввечері один із чоловіків у балаклаві, який брав участь у викраденні Марії, зателефонував Софії — яка на той момент уже перебувала на підконтрольній Україні території — з телефону її матері. Під час відеодзвінка він показав Марію, прив’язану до стільця. «Мені сказали, що маю два варіанти: або я погоджуюся співпрацювати з ними як інформаторка, або вони негайно відправлять мою маму до в’язниці в невідомому місці», — розповідає донька.

Софія не знає, ким був чоловік, який викрав її матір, але, за її словами, на вигляд йому було приблизно 26–27 років. Приблизно через два тижні представники російських спецслужб показали родині фотографію. На ній мати Софії тримала аркуш паперу з написаною від руки заявою, в якій нібито «відмовлялася від своєї родини та свого минулого життя» й повідомляла, що вирішила залишитися в Росії.

Софія розповідає, що її молодший брат Артем не ходив до російської школи, яку окупаційна адміністрація змушує відвідувати. «Ми не дозволяли йому туди ходити, бо дуже хвилювалися», — пояснює вона. Родичі, стурбовані його безпекою, шукали будь-яку можливість вивезти Артема з окупованої території. Вони звернулися до благодійної організації Save Ukraine, яка від початку повномасштабного вторгнення допомагає українським дітям повертатися додому. Зрештою волонтери евакуювали хлопця, а Софія стала його опікункою.

«Для нас було дуже важливо врятувати хлопця, адже ми розуміли, що він міг зазнати жорстокого поводження або його могли допитувати, щоб отримати інформацію», — пояснили в Save Ukraine.

Представник організації також згадав випадок, коли волонтери допомогли повернути дітей, чиї обоє батьків перебували в полоні. До Save Ukraine звернулася їхня бабуся і повідомила, що російські соціальні служби погрожують забрати дітей, якщо вона не отримає російське громадянство і не розпочне процедуру усиновлення відповідно до російських правил. Після цього родина звернулася по допомогу до волонтерів.

Судові процеси проти цивільних є воєнними злочинами

Згідно зі звітом Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідування порушень в Україні, оприлюдненим у березні 2026 року, судові процеси, розпочаті проти цивільних осіб і військовополонених, яких утримують у Росії та на окупованих територіях, є незаконними, не забезпечують обвинуваченим права на справедливий суд і, відповідно, становлять воєнні злочини.

У справах, які розглянула Комісія, суди на окупованих територіях України ухвалювали рішення «іменем Російської Федерації», поширюючи російську юрисдикцію на окуповані території та застосовуючи російське кримінальне законодавство до дій, вчинених на окупованій території України, що суперечить нормам міжнародного гуманітарного права.

Діти прагнуть домогтися звільнення матері

Майже рік родина нічого не знала про те, де утримують Марію і що з нею сталося. За словами Софії, восени 2025 року через адвоката сім’я дізналася, що їхня мати перебуває в слідчому ізоляторі в окупованому Криму. Відтоді вони мають можливість листуватися з нею.

На початку 2026 року російський суд засудив Марію до 10 років позбавлення волі за «шпигунство». За словами Софії, до строку покарання зарахували півтора року — час, протягом якого її неофіційно утримували під вартою. Дівчина розповідає, що з травня 2026 року матір утримують у слідчому ізоляторі в Росії. Софія зазначає, що в цьому закладі перебувають люди, які очікують на подальше етапування, тож це лише тимчасове місце утримання, після якого жінку переведуть до виправної колонії.

«Можливо, її вже перевели, але ми не можемо з нею зв’язатися», — каже Софія.

Дітям Марії непросто впоратися з усім, що сталося. Софія каже, що зараз почувається значно спокійніше, але «спогади нікуди не зникають, про це думаєш щодня». Після виїзду з окупованої території Артем певний час працював із психологом і приймав ліки, які допомагали йому спати. «Йому стало краще, але його емоційний стан ще не повністю відновився», — розповідає його опікунка.

Зараз родина робить усе можливе, щоб домогтися звільнення Марії з російської в’язниці. Зокрема, вони сподіваються повернути її в межах обміну полоненими.

Ця історія була написана у співпраці з The Reckoning Project — ініціативою, яка об’єднує журналістів, дослідників, фахівців із даних та юридичних експертів для документування воєнних злочинів, побудови юридичних справ і протидії дезінформації за допомогою надійних медіа. ЄС минулого року посилив свою підтримку цього проєкту.

Авторка: Леся Пиняк

Оригінал матеріалу був опублікований угорською мовою на сайті Atlatszo.hu