“Журналістика дуже потрібна, корисна й дійсно працює”: як кореспонденти документують реальність у часи війни
5 Червня, 2023

“Журналістика дуже потрібна, корисна й дійсно працює”: як кореспонденти документують реальність у часи війни


Журналістика – це професія, пов’язана зі значними викликами. Незалежно від країни та регіону, журналісти стикаються зі схожими проблемами, але  під час висвітлення конфліктів ціна правди зростає, а інформація також стає зброєю.

Цікавість схильність, яка робить зі спостерігача журналіста

Часто професія військового кореспондента – не вибір, а необхідність. Так сталося й у життя Іллі Пономаренка, який зустрів війну 2014 року студентом, а повномасштабне вторгнення – у когорті журналістів англомовного ЗМІ The Kyiv Independent. Його рідне місто – Волноваха Донецької області – знищене росіянами внаслідок повномасштабного вторгнення.

“Зараз ми маємо повноцінну жорстку війну. Тоді все було інакше. я був, по суті, цивільним, який жив у хаотичному місті. Місто не контролювалося українським урядом протягом кількох місяців. Зсередини ним ніхто не керував, окрім російських бойовиків. І, звичайно, ми були в центрі уваги. А оскільки я був студентом факультету міжнародних відносин, не було особливої надії на те, що ти будеш кимось більшим, ніж студентом”, – згадує він початок війни у 2014 році та своє життя в ті часи.

За його словами, однокурсники також були дуже схвильовані, коли з’являвся шанс зустріти когось з іноземців, які приїжджали до університету. “Тоді я почав спілкуватися з BBC. На сайті можна було просто залишити свою електронну адресу, щоб вони могли зв’язатися з вами, якщо ви є свідком подій, описаних у статтях. І вони зв’язалися зі мною і поговорили про те, що я бачив у Маріуполі в ті дні. Вони ж переконали мене вийти в прямий ефір посеред ночі на радіо BBC. Вони продовжували телефонувати мені раз за разом, особливо шотландська служба. Так, крок за кроком, я потрапляв у цей особливий англомовний світ медіа”, – розповів журналіст.

Ілля Пономаренко думав й про армію, але через проблеми зі здоров’ям залишав цю ідею. Журналістика захопила його й він почав цікавитися також й іншими міжнародними подіями – наприклад, ізраїльсько-палестинським конфліктом, ситуацією на Близькому Сході й в Африці.

Його історія чимось перетинається із досвідом Майї Гебейлі, яка у Reuters висвітлює події в Лівані, Сирії та Йорданії й стежить за постконфліктною динамікою в Ємені та Іраку.

“Я думаю, річ, яка дійсно робить тебе журналістом – це цікавість.Тому ми завжди чуємо про чийсь досвід і думаємо: “О, мені це цікаво, тому що це те, чого я ніколи не бачив, не бачив раніше”. Або “Я не знаю про це. Тож я хочу це зробити”. Я давно хотіла стати дипломатом і думала, що це буде дійсно чудовий спосіб побачити світ. А потім, маючи ліванське коріння, я проводила кожне літо в Лівані й збиралася трохи попрацювати кореспондентом. Це було літо 2013 року, тобто 10 років тому. І тоді в Бейруті була найбільша концентрація вибухів, які коли-небудь відбувалися”, – поділилася міжнародна журналістка.

Саме тоді відбулася вирішальна подія у її професії – вона відчула, що має висвітлювати те, що бачить “тут й зараз”.

“Я пам’ятаю, як вперше поїхала висвітлювати наслідки одного з таких вибухів, це був подвійний напад терористів-смертників на дві мечеті в Триполі, що на півночі Лівану. Я пам’ятаю, що тоді я вперше побачив частини тіл. Я відчула запах у місці, де було так багато смертей. І я пам’ятаю, що була дуже здивована, що це мене не налякало. Скоріше, я хотіла зрозуміти якомога більше про те, що привело нас до цього моменту. І це була точка, коли я зрозуміла, що мені набагато цікавіше бути якомога ближче до подій. А дипломати, скажімо, не мають такої можливості”, – зауважила Майя Гебейлі.

ПТСР та емоційне вигорання

Кореспонденти на війні розкривають правду, розповідаючи про життя людей на передовій, про порушення прав людини, про гуманітарну кризу. Вони стають голосом тих, хто не може самостійно розповісти свою історію. Але перед ними стоять такі самі виклики, як і перед представниками інших професій: необхідність постійно розвиватися, відточувати свої уміння, прогресувати разом з розвитком технологій.

“Чим більше ти працюєш, чим далі просуваєшся, тим більше у тебе вимог до себе. Тому що професія вимагає знань про все: про зброю, визначні події, про кожну важливу річ. Нова інформація постійно надходить і надходить. З’являється нова зброя, нова тактика. Ви повинні хоча б в загальних рисах розуміти всі ці речі. Тому навчання ніколи не припиняється”, – зізнається Ілля Пономаренко.

Але професійність – тільки частина історії. У часи великих потрясінь – документування реальності стає ще одним викликом.

Хто хотів би бути, наприклад, в першій лінії з українськими військовими, які прориваються через Бучу? Абсолютно ніхто. Але в Україні репортери зі всього світу боролися за можливість приєднатися до армії, побачити це. Це дуже особлива природа професії й вона вимагає багато душевних сил”, – зізнається український журналіст.

Багато журналістів пережили стресові ситуації, шукають допомоги психотерапевтів, або навіть говорять про симптоми посттравматичного стресового розладу. “Якщо ви працюєте у власній країні, яка перебуває у стані війни, звичайно, ви вкладаєте в це 150% самого себе й, звісно, неминуче вигораєте”, – каже Ілля Пономаренко.

До речі, зараз він живе саме у Бучі Київської області, де росіяни коїли геноцид до деокупації 31 березня 2022 року, тому сама назва міста стала символом страждань українців.

“Існує межа здатності працювати в такому режимі. Тож для мене найбільший виклик зараз – це просто не бути надзвичайно втомленим, але ми ще дуже далекі від кінця війни”, – нагадав журналіст.

Жінки на війні та відповідальність

Попри складнощі, Майя Гебейлі вважає, що як жінка мала багато можливостей отримати потрібну інформацію й розкрити історії людей. Наприклад, описуючи роботу з жінками, що постраждали від представників “Ісламської держави” (є міжнародною сунітською терористичною організацією), вона згадала, що жінки були не готові щойно врятувавшись, говорити з іноземним репортером-чоловіком. “Тож те, що я була жінкою, і, на мою думку, ще важливіше те, що я розмовляла арабською мовою і мала можливість спілкуватися з ними напряму, зіграло свою роль”, – згадує вона.

Також молодий вік не став на заваді, а навпаки допоміг спілкуватися відкритіше й викликати довіру. “В Іраку й Сирії ми розмовляли з багатьма досить молодими бійцями, яким ще не виповнилося і 20 років, або було трохи більше 20-ти. Я відчувала, що, можливо, я нагадувала їм сестру, друга, когось, хто чекає вдома, з ким вони можуть поговорити, і тому вони могли відкритися, або просто були більш зацікавлені в розмові зі мною”, – пояснила журналістка Reuters.

Але особиста безпека, робота з джерелами та героями – це тільки частина її професії. Майя Гебейлі керує групою репортерів, тому думає не лише про себе, але й про інших репортерів, які працюють в Лівані, Сирії та інших країнах.

Ілля Пономаренко з нею погоджується, згадуючи цікавий аспект зі свого досвіду. “Знаєте, традиційне мислення може сказати вам, що репортеру-чоловікові буде легше потрапити до бойових підрозділів чи поїхати на фронт. Але на практиці часто трапляється так, що солдати можуть бути дещо більш емоційно зацікавлені в тому, щоб поруч з ними була дуже вперта дівчина. Тож дівчата на фронті також роблять багато роботи”, – визнав він.

Обидва репортери визнали вплив й іншої особливості професії – відповідальності перед аудиторією. Адже багато журналістів стають дуже відомими не тільки в іноземних медіа, а й у соцмережах.

“Треба думати двічі-тричі перш ніж щось сказати, перш ніж твітити, тому що починаючи з лютого минулого року, багато хто в Україні опинився в центрі уваги. Адже журналістика дуже потрібна, корисна й дійсно працює. Буча, де я живу, теж приклад. Те, що бачили українці, завдяки ЗМІ і всьому ентузіазму, всій присутності людей, було висвітлено у світовому масштабі. Сподіваюся, журналістика ніколи не помре, але попереду ще багато роботи”, – підсумував Ілля Пономаренко.

Автор: Ольга Консевич

Стаття опублікована українською мовою на Tsn.ua 



НАЙПОПУЛЯРНІШЕ



Цікавитеся останніми новинами та можливостями?

Управління цим сайтом здійснюється Регіональною комунікаційною програмою «Східне сусідство ЄС» («EU NEIGHBOURS east») на 2020-2024 роки, що фінансується ЄС. Програма сприяє комунікаційній діяльності представництв Європейського Союзу в країнах Східного партнерства й працює під керівництвом Генерального директорату Європейської комісії з питань політики сусідства та переговорів із розширення, а також Європейська служба зовнішньої діяльності. Програма впроваджується консорціумом на чолі з GOPA PACE.


Інформація на цьому сайті регулюється Положенням про обмеження відповідальності та захист персональних даних. © European Union,