Окупація через освіту: як Росія захопила українські школи

Окупацію українських територій зазвичай описують мовою війни: лінії фронту, окопи, безпілотники, артилерія. Але ще одна битва точиться всередині державних інституцій, насамперед у школах. Хто контролює навчальну програму, символіку на стінах і уроки історії, той контролює офіційну версію реальності.

Ця історія розповідає про трьох українських учителів з різних регіонів України, які на власні очі стали свідками того, як Росія захоплювала місцеву систему освіти. Насильство, з яким вони зіткнулися з боку нової влади — погрози, затримання, допити, депортації, — свідчить про існування чітко відпрацьованої схеми. На територіях, які досі перебувають під окупацією, вона виявилася ефективною.

Учитель фізкультури, ув’язнений у російській виправній колонії

Захоплення шкіл у Харківській області відбулося швидко й жорстоко.

У перший день повномасштабного вторгнення Росії, 24 лютого 2022 року, 49-річний Костянтин Струк, його дружина Оксана та син Богдан прокинулися від звуків обстрілів. Уже вдень російські бронетранспортери й танки рухалися центральною вулицею Малої Вовчої — прикордонного селища, де родина прожила все життя.

У перші дні солдати не чіпали цивільних. Вони запевняли, що ті «незабаром стануть росіянами».

На початку березня на дорогах з’явилися блокпости, які контролювали бойовики так званих «ДНР» і «ЛНР» («Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки»). Вони закликали людей бути покірними, попереджаючи, що регулярна російська армія буде «набагато жорстокішою».

Невдовзі люди почали зникати.

Наприкінці червня — на початку липня вчителів викликали до школи. На столі лежали два аркуші паперу. Один — для тих, хто погоджувався викладати за російською програмою. Інший — для тих, хто відмовлявся. Призначена окупаційною владою відповідальною за освіту місцева посадовиця Віра Сорокова кричала на вчителів і погрожувала, що ті, хто відмовиться співпрацювати, «помруть з голоду». Костянтин і Оксана відмовилися. Вони написали заяви на звільнення й забрали свої трудові книжки.

Попри запеклі бої, що тривали в Харківській області, русифікація системи освіти відбувалася планомірно. Посади обіймали некваліфіковані люди, які погоджувалися співпрацювати з окупаційною владою. Школи включали до нової бюрократичної системи. До класів почали надходити російські підручники. До школи навіть привезли дипломи з написом «Російська Федерація».

Оксана не бачила майбутнього для своєї родини в окупації. На початку серпня вона разом із 17-річним Богданом виїхала на територію, підконтрольну Києву. Костянтин залишився. Він постійно повторював, що ним ніхто не зацікавиться, адже він «лише вчитель фізкультури».

Невдовзі Оксана дізналася від знайомих, що співробітники ФСБ розшукують учителів, які подали заяви на звільнення. Вона зателефонувала чоловікові й попросила його переховуватися та не ночувати вдома. Але він не захотів.

Вранці 14 серпня до їхнього будинку прийшли озброєні чоловіки. Спочатку вони зайшли до сусідів, а потім — на подвір’я родини Струків. Вони провели обшук у будинку, забрали гроші та документи. Костянтина затримали й вивезли, натягнувши йому на голову мішок.

Відтоді він зник безвісти, і про його долю нічого не було відомо.

Директорка дитячого садка, якій дали п’ять хвилин на збори

У перший день повномасштабного вторгнення 58-річна Галина Слабко прийшла на роботу до дитячого садка в Балаклії — місті середнього розміру в Харківській області. Вона облаштувала імпровізоване укриття в підвалі, який зазвичай використовували як овочесховище. Коли обстріли посилилися, люди почали приходити туди дедалі частіше. Працівники готували їжу та заспокоювали дітей.

Російські війська захопили Балаклію 2 березня.

Галина разом із колегою передали документи до української адміністрації, щоб працівники могли й надалі отримувати заробітну плату. Вона сховала важливі документи: накази, особові справи, трудові книжки. Також знищила документи, у яких були зазначені діти, чиї батьки були ветеранами АТО (Антитерористичної операції на Донбасі), адже розуміла, що в руках росіян така інформація могла поставити ці родини під загрозу.

18 серпня до її квартири прийшли представники так званої «народної міліції». Вони звинуватили її в тому, що вона не передала окупаційній владі майно дитячого садка — комп’ютери та ноутбуки. Її забрали на допит, під час якого були присутні двоє співробітників ФСБ. Потім вивели надвір, натягнули на голову мішок і відвезли до будівлі поліції.

У камері перебували директорка школи Тетяна Семенівна, яку затримали напередодні, та ще кілька жінок. Одна з них розповіла, що вночі вони чули крики чоловіків. Камера була тісною, на підлозі лежали матраци. Там були туалет і умивальник, але не було водопостачання. Один із охоронців назвав її «жіночою VIP-камерою».

Наступного дня охоронець запитав, чи в камері є директорка дитячого садка і директорка школи. Спочатку вивели Тетяну. Вона повернулася в сльозах: їй сказали, що вона має п’ять хвилин, щоб зібратися для депортації. Галині повідомили те саме.

Їм знову натягнули на голови мішки й відвели до кабінету, де була встановлена камера. Чоловік, якого люди, що проходили допити в Балаклії, знали під ім’ям «Мурат», увімкнув запис, на якому жінка російською мовою засуджувала Службу безпеки України (СБУ) та українську армію, покладаючи відповідальність за війну на Україну. Жінкам наказали повторити те саме перед камерою. Щоразу, коли формулювання не задовольняли Мурата, він змушував їх перезаписувати відео. Лише після третьої спроби він погодився з версією, яка відповідала його вимогам.

Коли Галину під охороною привезли додому, вона поспіхом зібрала найнеобхідніше. Вона була настільки приголомшена, що не змогла знайти тепле пальто, яке висіло в шафі. Разом із чоловіком вона сіла в автомобіль, думаючи про наближення осені. У супроводі окупантів дві машини вирушили в напрямку українських позицій. Дорога через «сіру зону» до Харкова була всіяна вирвами, поваленими деревами та розритою землею.

«Навіщо ви взагалі прийшли?» — одна зустріч поклала край кар’єрі

Для 58-річної Жанни Крючевої окупація почалася раптово, але змінила її життя назавжди.

Життя звелося до практичних розрахунків: коли ставати в чергу за хлібом, коли не виходити з дому, як уникнути обшуків.

Школа в Андріївці — селі в Запорізькій області — припинила роботу. Діти перестали ходити на заняття. Учителі по черзі чергували в школі, наглядаючи за порожніми коридорами, ніби охороняли музей власного життя.

21 червня Жанна отримала повідомлення, яке звучало майже буденно: «Збори — прохання прибути вчасно».

Вона десятиліттями працювала вчителькою, викладала англійську мову та була заступницею директора школи. Ще до початку повномасштабного вторгнення вона часто сперечалася з директором школи Олександром Гавриловим. За її словами, він мав проросійські погляди стільки, скільки вона його знала. Тепер у нього з’явилася можливість втілити їх у життя.

На зборах директор оголосив, що школа переходить на російську програму навчання. Потім він почав викликати вчителів до свого кабінету по одному, ніби проводив співбесіду.

Він прямо запитав Крючеву, чи готова вона співпрацювати з окупаційною владою. Вона відмовилася — без емоцій, але однозначно. Гаврилов різко відповів: «Тоді навіщо ви взагалі прийшли?» Жанна нагадала йому, що він сам скликав увесь колектив і що формально вона досі є вчителькою української школи. Після цього вона попросила видати їй трудову книжку.

У пострадянських країнах трудова книжка — це більше, ніж документ. Це підтвердження трудового стажу, життя, пов’язаного з професією, місцем роботи та роками служби. Гаврилов вимагав, щоб вона написала заяву на звільнення. Жанна знову відмовилася. Вона не збиралася «звільнятися» з української школи — вона відмовилася брати участь у її перетворенні на російську.

Після індивідуальних розмов увесь колектив знову зібрали разом. Наталія Романко, призначена окупаційною владою очільниця сільської ради, заявила, що «Україна вже в минулому і не повернеться». Учителям сказали прийняти «нову реальність». Якщо вони погодяться одразу, то зможуть «просто працювати». Якщо ж відмовляться — втратять свою професію.

Крючева виїхала з окупації в липні 2022 року. Вона каже, що відчувала не стільки страх, скільки огиду й приниження від того, що їй доводилося «жити в тилу російської армії». Побачивши український прапор, коли вона залишала окуповану територію, Жанна відчула полегшення.

Дві сторони освітньої лінії фронту

Місця, які герої цієї історії називають своїм домом, тепер існують у різних реальностях.

Малу Вовчу українська армія звільнила восени 2022 року, але через близькість до російського кордону село й досі залишається надто небезпечним для мирного життя, зокрема й для навчання дітей. Оксана була змушена покинути свій дім. Її чоловік Костянтин досі перебуває в російському полоні. 30 листопада 2022 року Міністерство оборони Росії через Міжнародний комітет Червоного Хреста повідомило про його місцеперебування. Приблизно через рік родина отримала короткого листа. Костянтин написав, що він живий і здоровий, що любить свою сім’ю, і запитав, що вони роблять, аби повернути його додому. Наприкінці він висловив сподівання, що вони ще побачаться.

Балаклію було звільнено у вересні 2022 року під час стрімкого українського контрнаступу. Багато жителів не повернулися через небезпеку, яка зберігалася. До осені того ж року Галина вже була вдома. У своїй кімнаті вона знайшла тепле пальто, яке так і висіло на видноті в шафі. Місцеву школу, зруйновану під час бойових дій, відбудували, але згодом вона знову зазнала пошкоджень внаслідок удару безпілотника. Зараз навчання відбувається онлайн. Діти збираються в підземному укритті на додаткові заняття та мистецьку програму.

Андріївка в Запорізькій області й досі перебуває під окупацією. Із двадцяти вчителів восьмеро спочатку відмовилися співпрацювати з окупаційною владою, але троє з них згодом погодилися. Крім Жанни, окуповану територію залишив лише ще один учитель. Із вересня 2022 року школа працює за російською програмою. Учні вивчають російську історію, шикуються під російським прапором і співають гімн на урочистих лінійках. Дехто вступив до підтримуваного Кремлем «Руху перших», створеного за зразком радянської піонерської організації.

Система, що стоїть за захопленням шкіл

Історії Оксани, Галини та Жанни є особистими, але модель поведінки росіян — системна. Примусове захоплення шкіл стало першим кроком у ширшій кампанії окупації через освіту. За словами міністра освіти Росії, вже до кінця 2022 року близько 1300 шкіл на окупованих територіях були інтегровані до російської системи освіти, у них працювали 36 тисяч учителів, багато з яких прибули з Росії.

Імовірно, це є порушенням міжнародного права, відповідно до якого держава-окупант загалом зобов’язана зберігати чинний правовий порядок. Юридичний аналітик The Reckoning Project Карім Асфарі зазначає, що згідно зі статтею 43 Гаазьких положень «окупант повинен, якщо цьому не перешкоджають абсолютні обставини, поважати закони, що діють у країні». Водночас у випадках тривалої окупації Женевські конвенції вимагають, щоб будь-які необхідні зміни насамперед були спрямовані на добробут населення, зокрема передбачали повагу до освітніх установ, культурного й релігійного життя, а також сімейних цінностей. Такий підхід, імовірно, виключає масштабну ідеологічну трансформацію.

За даними української правозахисної організації «Альменда», модель, яку Росія роками відпрацьовувала в Криму, після 2022 року почали впроваджувати значно швидше й рішучіше. Дослідники виявили у 23 російських підручниках, знайдених у школах на звільнених територіях Харківської області, системну воєнну пропаганду: міф про «велику Росію», яка завжди перемагає, всеохопну ідеологію «служіння Батьківщині» та героїзацію війни через образи «героїв», яких ставлять за приклад дітям.

Нова навчальна програма, яку нав’язує Росія, також, імовірно, є незаконною. Відповідно до звіту, який TheReckoning Project подав до Комітету ООН з економічних, соціальних і культурних прав (CESCR), російська політика порушує міжнародне право у сфері прав людини, яке вимагає, щоб освіта «поважала культурну ідентичність дитини, її мову, цінності та країну походження». Освіта також має бути «прийнятною», тобто відповідати потребам, бути культурно прийнятною та якісною, і не може використовуватися для «пропаганди війни» чи розпалювання ненависті.

Мілітаризація українських дітей не обмежується пропагандою. Це також практичний процес із чітко визначеною метою. Пропагандистські «розмови про важливе» та «уроки мужності» за участю військових у школах доповнюються навчанням поводженню зі зброєю та керуванню безпілотниками. Водночас Росія розширює мережу кадетських класів і воєнізованих молодіжних організацій.

За словами Владислава Гаврилова, глобального наукового співробітника програми Collaborative on GlobalChildren’s Issues Джорджтаунського університету, російська влада спільно з колаборантами створила «комплексну систему, що охоплює всіх дітей на окупованих територіях України».

Він зазначає, що програма «Орлята Росії» орієнтована на наймолодших дітей, зазвичай віком від семи до тринадцяти років. Згодом вони переходять до «Юнармії» (для дітей віком від восьми до вісімнадцяти років), «Руху перших» (від шести до сімнадцяти років) та «Молодої гвардії Єдиної Росії».

«Найактивнішими учасниками є учні середніх і старших класів — приблизно віком від 11 до 17 років, оскільки програми передбачають військово-патріотичні заходи, стройову підготовку, стрільбу та “військово-історичні” реконструкції. Ці організації здійснюють цілеспрямовану русифікацію українських дітей на окупованих територіях України, впроваджують російські освітні стандарти і, що найважливіше та найнебезпечніше, готують майбутній мобілізаційний ресурс для російської армії», — зазначив він.

У центрі цієї політики — використання дітей як інструменту довгострокових демографічних змін і трансформації ідентичності: їхнє примусове або здійснюване під тиском вивезення, розлучення з батьками та підпорядкування російським інституціям.

За словами Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, вже встановлено понад 19 500 випадків депортації та примусового переміщення дітей. Деяких дітей розлучають із сім’ями в лікарнях або під час так званої «фільтрації», відправляють до так званих «оздоровчих таборів», піддають індоктринації, а іноді включають до російської системи усиновлення та опіки.

У березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Володимира Путіна та уповноваженої Росії з прав дитини Марії Львової-Бєлової за ймовірні воєнні злочини, пов’язані з незаконною депортацією та незаконним переміщенням українських дітей.

Однак, поки правосуддя залишається недосяжним, система індоктринації та мілітаризації вже дає очікувані результати. Чи справді російська пропаганда формує світогляд покоління, яке зростає на окупованих українських територіях, — окреме питання, що поки недостатньо досліджене. Втім, її головна мета значно простіша: легітимізувати претензії Росії на цих дітей, перетворивши юнаків і дівчат на солдатів, яких можна навчати, мобілізовувати та відправляти воювати й помирати у війні проти власної країни.

Цей текст створено у співпраці з The Reckoning Project — міжнародною командою журналістів і юристів, яка документує воєнні злочини, привертає до них увагу та сприяє підготовці справ для притягнення винних до відповідальності.

Автор: Олександр Палікот

Оригінал матеріалу опубліковано на сайті New Eastern Europe.