Втекти від війни та заснувати власну справу. Історії переселенців, які змогли розпочати власний бізнес за допмогою ЄС (частина II)

У 1 частині 25 статті Декларації йдеться: “Кожна людина має право на такий рівень життя, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я та добробуту її самої та її сім’ї, i право на забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старостi чи iншого випадку втрати засобів до існування через незалежнi вiд неї обставини”.

Українські внутрішньо переміщені особи (ВПО) зіткнулися з різними проблемами після того, як вони залишили зони конфлікту в країні: починаючи з труднощів, пов’язаних з пошуками гідного житла, можливостями заплатити за їжу та одяг  — до проблем з пошуком гідної роботи для забезпечення сім’ї.

У цій статті описуються  лише деякі труднощі, з якими зіткнулися ці люди, а також як вони попри все змогли відкрити власну справу, залучившись підтримкою Європейського Союзу.

Володимир та Тетяна Зіангірови, відкрили магазин побутової хімії в Мирнограді

Володимир народився та виріс в Мирнограді Донецької області, а його дружина Тетяна – з Донецька. Він шахтар з 30-річним стажем, а вона до війни працювала молодшим науковим співробітником в Інституті прикладної математики та механіки.

26 квітня 2014 року вони одружилися. 12 червня Тетяна народила Марійку, а вже 15 липня тікала з Донецька в Мирноград.

У Мирнограді подружжя живе в будинку на околиці міста. Тож після переїзду Тетяна змушена була брати таксі, щоб доїхати додому пізно ввечері. А оскільки з грошима було сутужно, подружжя зважилося відкрити власну справу.

Спочатку відкрили інтернет-магазин, потім збиралися налагодити оптовий продаж памперсів з Польщі, але сім’ю обдурили, тож вони залишилися без копійки, ще й в борги залізли.

“Була страшна депресія… Потім чоловік вийшов на пенсію, я отримала соцдопомогу й ми вклали всі гроші в товар. Зважилися орендувати приміщення та відкрити власний магазин” – розповідає Тетяна.

Про допомогу від ЄС жінка прочитала в інтернеті. “За 650 євро від Міжнародної організації міграції купила сканери та стенди для викладки товарів, потім ще Володимир виграв грант від МОМ на 65 тис грн. Гроші знову вклали в товар”

Подружжя затягнуло паски, але така діяльність зрештою привела до успіху. На той час у їхньому магазині працювало п’ятеро переселенців.

Потім відкрили ще один магазин, але через високу ціну за оренду довелося його закрити. Втім досвід відкриття магазинів дав поштовх рухатися далі. Жінка розповіла про мрію відродити в місті закинутий кінотеатр, зробити у приміщенні сімейно-розважальний центр:  

“Проблема наших маленьких містечок – дуже багато генделиків, але з дітьми відпочити немає де. Сподіваюся, знайдуться грантодавці, які допоможуть нам реалізувати й цю “шалену ідею”.

Марія, громадська активістка, змогла організувати не лише власне життя після переїзду, а й об’єднати переселенців та активізувала місцеву громаду

Марія народилася та виросла в Донецьку. Працювала в банку, займалася власним бізнесом. 26 травня 2014 році в Донецьку почалися військові дії, 5 червня жінка переїхала.

Оскільки мати Марії очолювала товариство інвалідів у Донецьку, жінка була залучена в громадську діяльність змалечку. За словами Марії, їм вдалося запровадити у місті  кілька інноваційних програм для людей з інвалідністю, ініціювати програму інва-таксі (таксі для людей з інвалідністю): “Якщо б не війна, відкрили би реабілітаційний центр”, – сумно констатує жінка.

З Донецька разом з мамою Марія спочатку виїхала в Куяльник (Одеська область). Туди жінки допомагали вивозили людей з інвалідністю. Там вона прожила три місяці.

“Після цього стало зрозуміло, що військові дії не закінчаться швидко, й довелося вирішувати, що ми робимо далі”- розказує вона. Разом з чоловіком вони вирішили переїхати в Куп’янськ (Харківської області).

На той момент у Куп’янську було понад 4 тис. переселенців. “Люди залишилися зі своєю бідою сам на сам. Було чітке розуміння, що вся відповідальність за наші життя – у наших же руках”.

Марія та низка інших активістів об’єдналися в організацію “Куп’янськ. Ми поряд”. З часом команда почала рости та привертати увагу до проблем переселенців.

Місцева влада виділила приміщення, але там нічого не було. “Почали шукати грантові програми, але не просто гуманітарні, які дають можливість кілька разів поїсти чи щось купити, але такі, які орієнтовані на розвиток, щоб відчути себе потрібними суспільству та вирішити хоч якісь проблеми людей”, – розповідає активістка.

Так спільними зусиллями активістам вдалося виграти грант від Міжнародної організації міграції. “Написали проект, склали бюджет й МОМ виділила нам майже все, що ми просили. Це близько 140 тис грн, але не грошима, й це добре. Нам закупили необхідне обладнання, комп’ютери, техніку, спортивний інвентар, канцелярію”, – згадує Марія.

З того часу активісти провели десятки заходів: тренінги, майстер-класи, флешмоби, надавали людям психологічну підтримку, висадили алею миру.

“Приємно, усвідомлювати, що ми робимо щось хороше не лише для себе, а й для місцевих. Бо, знаєте, у декого є враження, що переселенці як прохачі, їм завжди щось потрібно. Нас так не сприймають, бо за 4 роки ми написали не один проект, який зробив кращим життя усієї громади загалом. Тож ми з категорії прохачів перетворилися на категорію тих, що дають”.   

***

З січня 2017 року Міжнародна організація з міграції (МОМ) – Агентство ООН з питань міграції  — впроваджує фінансований Євросоюзом проект “Сприяння відбудові та сталому розв’язанню проблем ВПО та постраждалого від конфлікту населення в Україні”.

Цей дворічний проект покликаний допомогти внутрішньо переміщеним особам та громадам, які їх приймають. Він включає підтримку заходів соціального згуртування, проведення бізнес-тренінгів і надання грантів для самозайнятості чи мікропідприємництва, сприяння неурядовим організаціям та волонтерським об’єднанням, що працюють із ВПО, а також розбудову досконалої системи задля моніторингу інтеграції вимушених переселенців.

Автор: Уляна Букатюк

Статтю опубліковано на сайті espresso.tv в двух частинах: частина 1 (українською та російською), part 2 (українькою та російською)