«Він боявся, що його відправлять на фронт»: історія зникнення українського підлітка в Росії

Коли російські війська окупували його місто на півдні України, Олегу було 17 років. Він був сиротою, жив у прийомній родині та щойно розпочав навчання в коледжі, щоб стати машиністом. Через кілька місяців його вивезли до Росії, і він більше ніколи не повернувся. Олег — один із приблизно 20 000 українських дітей, яких російські сили примусово депортували з України до Росії з початку вторгнення у 2022 році.

За даними бази «Діти війни», багатьох із них, ймовірно, вивезли проти їхньої волі. Україна разом із міжнародними партнерами намагається повернути їх додому, але цей процес складний і повільний: наразі вдалося повернути лише близько 2000 дітей. З метою захисту особистостей деякі імена в статті змінено.

Звіти українських посадовців і правозахисних організацій

Росія створила цілу систему для ідеологічного перевиховання, військової підготовки та русифікації переміщених дітей. Ця програма порушує Женевські конвенції та принципи міжнародного гуманітарного права (МГП). Минулого року Генеральна Асамблея ООН закликала Росію негайно й безумовно повернути українських дітей.

У 2023 році Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт президента Росії Володимира Путіна та уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової, тоді як Парламентська асамблея Ради Європи заявила, що дії Москви можуть становити злочин геноциду.

Справа Олега наочно демонструє, як Росія націлюється на вразливих дітей, залишаючи їм мало вибору, окрім як прийняти російське громадянство та залишитися в країні, яка окупувала й зруйнувала їхні домівки.

«Коли хлопці намагалися заперечити, їм погрожували зброєю»

Ігор Сердюк, законний опікун Олега та директор коледжу, де той навчався, із сумом розповідає історію хлопця. Олег має труднощі з навчанням, через що йому було складно встигати за іншими дітьми. Він кілька років провів у дитячому будинку сімейного типу, перш ніж потрапив під опіку Сердюка і переїхав до гуртожитку коледжу.

«Він був тихий і слухняний, але трохи повільний. Він завжди перебував під наглядом — і в гуртожитку, і в коледжі. Ми тісно з ним працювали, також його підтримував психолог», — згадує Сердюк.

Після того як Росія окупувала Нову Каховку у лютому 2022 року, понад 200 дітей залишилися на території коледжу під опікою Сердюка, майже 50 з яких були в прийомних сім’ях. Коледж перейшов на дистанційне навчання, і багато студентів повернулися додому. Олег вирішив переїхати до свого старшого брата Івана, який жив у будинку літньої жінки у місті Берислав.

До літа російська влада почала встановлювати контроль над місцевими освітніми закладами. Сердюк відмовився співпрацювати й був ув’язнений, а звільнили його лише після того, як він погодився подати заяву на отримання російського громадянства. Він зробив це, а потім одразу виїхав за кордон.

Восени 2022 року Україна розпочала контрнаступ у Херсонській області, і війська Москви відступили з правого берега Дніпра, де розташований Берислав.

Одного дня російські солдати підійшли до Олега в магазині. За словами Сердюка, вони сказали йому, що через бойові дії проводиться «евакуація» і його відправлять до «літнього табору».

На окупованих Росією територіях України дітей часто відправляють до державних «літніх таборів» під приводом безпеки, де їх піддають індоктринації та мілітаризації. У звіті Школи громадського здоров’я Єльського університету, опублікованому у вересні 2025 року, зазначається, що українських дітей вивозили щонайменше до 210 місць у Росії та на окупованих територіях України, де їх змушували брати участь у проросійських культурних, патріотичних і військових заходах.

Спочатку Олега відпустили додому зібрати речі. Потім російські військові посадили його разом з Іваном та іншими місцевими дітьми в автобус. «Коли хлопці намагалися заперечити, їм погрожували зброєю», — каже Юлія, колишня працівниця освіти з Херсонської області, яка також підтримувала зв’язок з Олегом.

Вона та Сердюк дізналися про вивезення дитини лише тоді, коли Олег зателефонував їм уже з Росії. Згоду опікуна не запитували, а українські органи влади не були поінформовані про вивезення дитини з країни.

У нещодавньому звіті The Reckoning Project, який документує воєнні злочини в Україні відповідно до міжнародного права, підкреслюється, що міжнародне гуманітарне право дозволяє евакуацію цивільного населення з окупованих територій лише у виняткових випадках — коли це виправдано для захисту цивільних або через неминучу військову необхідність.

«Це дуже суворий критерій, який вимагає абсолютної, беззаперечної необхідності, безпосередньо пов’язаної з військовими операціями в цьому районі, без жодної реальної альтернативи, — пояснює правовий аналітик The Reckoning Project Карім Асфарі. «Не лише мають бути дотримані умови евакуації, але й держава-окупант зобов’язана забезпечити її проведення в “належних гігієнічних, медичних, безпекових і харчових умовах”, а членів родини не можна розділяти», — додається у звіті.

Правові та сімейні права дітей захищені статтею 50 Четвертої Женевської конвенції. До захищених прав належать сімейні зв’язки та інші форми опіки, зокрема опікунство. «Якщо переміщення впливає на правовий статус дитини та її наявні сімейні зв’язки без згоди опікуна, це є порушенням міжнародного гуманітарного права», — зазначає Асфарі.

Юлія не вважає, що Олег мав реальний вибір щодо посадки в автобус до табору.

«Коли до тебе підходять озброєні солдати, очевидно, що в тебе немає вибору… Який вибір насправді мали ті хлопці? Олегу було лише 17, а інший хлопець був трохи старший», — каже вона.

Дітей вивезли до Джанкоя в Криму, а потім до гостьового будинку «Марина» в Анапі (Краснодарський край, Росія). Після прибуття братів розділили — Олег залишився в таборі, тоді як Івану довелося шукати інше житло. Пізніше Олег розповідав Сердюку та Юлії, що йому не подобався табір. Пересування дітей було обмежене, а ставлення персоналу принижувало його.

На той момент у таборі перебувало близько 30 дітей, і за кожною депортованою дитиною закріплювали «куратора». За словами Юлії, діти відвідували заняття в таборі, зокрема цикл під назвою «Розмови про важливе», який пропагував «патріотизм, любов і служіння» російській державі.

Перешкоди для возз’єднання сімей

З часом батьки та опікуни змогли забрати більшість дітей, але тим, до кого вони не могли дістатися, повідомляли, що їх відправлять до Нової Каховки та змусить воювати проти України, якщо опікуни не приїдуть, згадує Юлія.

Олегу невдовзі мало виповнитися 18 років, і він боявся, що його мобілізують до російської армії.

«Він був розгублений і наляканий, не знав, що робити. Він плакав і постійно телефонував, кажучи: “Вони відправлять нас на бійню”», — згадує Юлія.

На той момент Юлія жила під російською окупацією і боялася наслідків відмови співпрацювати з окупантами. За її словами, єдине, що вона могла зробити, — це передати повідомлення Олега директору школи.

Зрештою Олег і Іван опинилися під опікою невідомого чоловіка в Анапі. Коли Сердюк запитав про це, Олег не зміг чітко пояснити, як вони потрапили до його дому. Там також перебували ще двоє дітей, депортованих із Херсонщини, але згодом їх повернули в Україну їхні батьки.

Олег просив опікуна забрати його додому. Згідно з російськими правилами, Сердюк мав би приїхати особисто. Однак після попереднього ув’язнення він боявся повторного арешту і намагався знайти спосіб повернути Олега з Анапи до України без поїздки. Він звертався до органів ООН та української поліції, але жоден із них не зміг сприяти поверненню хлопця.

У поданні до Комітету ООН з прав дитини The Reckoning Project зазначив, що під час примусового переміщення дітей до Росії «згода батьків зазвичай отримувалася постфактум або порушувалася, наприклад шляхом продовження перебування дітей або створення невиправданих логістичних перешкод для сімей, які намагаються возз’єднатися з дітьми».

«Ці перешкоди включають вимогу до опікунів і батьків особисто приїжджати до “оздоровчих таборів”, що часто є дуже складним; надання конкретних і, на перший погляд, довільних документів, таких як свідоцтва про народження, перед тим як дитину можуть відпустити; подання різних процедурних заяв до шкіл на окупованих територіях; і багато іншого», — пояснює Асфарі. Він додає, що створюючи такі перешкоди, Росія порушує принципи міжнародного гуманітарного права, які вимагають поваги та захисту єдності сім’ї.

Поточна ситуація

Поки Сердюк намагався знайти спосіб повернути Олега додому, хлопець час від часу підтримував зв’язок із коледжем і навіть іноді виконував домашні завдання. Приблизно дев’ять місяців він продовжував отримувати державну фінансову допомогу як дитина, позбавлена батьківського піклування, через свою українську банківську картку.

Згодом Олег припинив навчання і втратив зв’язок із коледжем. Наприкінці 2023 року він зателефонував працівниці коледжу на окупованій території з російського номера, пояснивши, що більше не має доступу до української SIM-картки.

На той момент його старший брат уже отримав російське громадянство і знайшов роботу, і 18-річний Олег сказав, що планує зробити те саме.

У січні 2024 року Олега відрахували з коледжу. За словами Юлії, яка змогла зв’язатися з ним минулого року, ймовірно, зараз він живе разом із братом у Республіці Адигея, Росія. Однак подробиці його нинішнього життя залишаються невідомими.

Ця історія була написана у співпраці з The Reckoning Project — ініціативою, яка об’єднує журналістів, дослідників, фахівців із даних та юридичних експертів для документування воєнних злочинів, побудови юридичних справ і протидії дезінформації за допомогою надійних медіа. ЄС минулого року посилив свою підтримку цього проєкту.

Автор: Дінара Халілова

Оригінальна стаття була опублікована угорською мовою на Atlatszo.hu