“Не могла ані спати, ані їсти”: як війна мобілізувала “Жіночий ветеранський рух”

“Не могла ані спати, ані їсти”: як війна мобілізувала “Жіночий ветеранський рух”

3 Травня, 2022

Катерина Приймак у 2014 році не змогла пристосуватися до мирного виміру життя. Вона стала парамедиком підрозділу “Госпітальєри”. Позивний обрала собі відповідний – “Зоя”, що з грецької означає “життя”.

Але 24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення Росії, серед всього іншого, розтрощило плани. Тепер вона повністю переключилася на допомогу армії. “Як я могла сидіти на попі рівно? Після 24 лютого у мене перші дні був суперстрес. Мобілізувало так, що не могла ані спати, ані їсти. Мала постійно щось робити. Це моя країна. У моєму ставленні до неї нічого не змінилось. Я така ж, як була у 2014 році, маю такі самі бажання. Такі, як я – парамедики-добровольці – були потрібні у 2014 році. Зараз є потреба в іншому. Те, де я є зараз – це закономірний наслідок всього того, чим я займалась після демобілізації. На цьому місці я принесу більше користі”, – пояснює Катерина.

Додає, зрозуміла, що зараз не була б ефективною, як парамедик – після активних ротацій початку війни у неї почалось несприйняття виду крові. “Через мої реакції не впевнена, чи могла б ефективно працювати. Тому вирішила займатись забезпеченням. Зараз у мене телефон постійно гарячий через кількість дзвінків”, – каже вона.

"Не могла ані спати, ані їсти": як війна мобілізувала "Жіночий ветеранський рух"
Катерина Приймак/Фото з архіву ГО “Жіночий ветеранський рух”

Сьогодні Катерина разом із посестрою-госпітальєркою Юлією Сідоровою (“Куба Лібре”) керує волонтерським штабом ГО “Жіночий ветеранський рух”. Спочатку ветеранки думали, чи не організувати екіпаж для вивезення поранених з поля боя – навичок і досвіду вистачало з гаком.

“Знайти вогневика та водія – нема, що робить. Машина у нас була. Перші дні думали, що ми з нею будем возити евакуації. Хоча у мене найперший, базовий рефлекс був – треба робити штаб. Коли – не зрозуміло, що робити – створюй штаб. Але зрозуміли, що з медеваком не вийде. Бо у нас є лише одна аптечка. Медичний рюкзак “Куби” лишився у Харкові, моє все лишилось на базі ще в 2015 році. Зрозуміли, що у нас нічого немає і ми нічого не можемо дістати – ані снаряги, ані касок, ані броників, ані тактмеду. Є лише машина і штаб. Тож ми почали шукати все, і так в нас відкрилось друге дихання організаторів”, – каже вона.

При цьому сміється, що іноді виникає бажання психанути, влаштувати собі відпочинок від шаленого темпу волонтерства і попроситися з “Госпітальєрами” їхати на ротацію в Гостомель. Тим більше, що рефлекси бойового медика все ще працюють. Досі мобілізується на крик “Медики!” та за секунди може домчати до того, хто кричить. Навіть якщо кричать жартома.

“Але я відчуваю відповідальність за кожного волонтера, який працює (а декотрі – і живуть) у нашому штабі. У нас працюють чудові люди. Коли навколо нас навколо тут неслись бої, ми жартували, що у разі чого наш штаб зможе відродити націю. Тому що у нас працюють митці, архітектори, скульптори, режисери, айтішники й айтішниці. Є люди з Маріуполя, люди з-під Києва. Тобто це ті, кому немає куди повернутися. Вони себе повністю віддають роботі. Як я можу їх кинути?” – додає дівчина.

Флешбек з 2014

На початку війни в 2014-у всі її ротації пройшли у найгарячіших точках біля Донецького аеропорту – у Пісках та на шахті Бутівка. При цьому вона не раз зізнавалася, що вважає свою участь у війні не надто жестяковою – були підрозділи, які воювали у значно гірших умовах.

“Раніше я говорила про жесть, про історії дівчат, жахливі умови, сексизм і оточення, в якому вони воювали. З побутової точки зору 2014 року у “Госпітальєрів” було все необхідне. Ми були всім оснащені, але ми могли митись у душі, нам привозили їжу. З побутової точки зору було більш-менш комфортно,”– згадує вона.

Після демобілізації дівчина стала однією з лідерок “Жіночого ветеранського руху” та активно відстоювала права жінок-військовослужбовиць. Про повернення на війну не думала і жартувала, що стала набагато обережнішою, ніж 8 років тому.

Яким є рух зараз

“По-перше, у нас з’явились чоловіки-волонтери. По-друге, у нас зараз у штабі лишилось тільки три ветеранки. Більшість наших дівчат зараз воюють на передку, решта – також займаються пошуком спорядження, так само як ми, тільки в інших регіонах”, – пояснює вона.

Сміється, що ще одна відмінність – початок співпраці навіть з ідеологічними опонентами, які до того мали чимало суперечок з ветеранками. Війна налагодила співпрацю між всіма, хто готовий працювати на ефективну відсіч окупантам.

Переважну більшість часу зараз Катерина проводить у штабі із телефоном, закриваючи різні питання. Працює настільки багато, що не завжди встигає помічати зміну погоди чи час доби. Але інакше не виходить. За її словами, у волонтерстві ризики померти у рази менші, ніж на полі бою, але ця робота не менш складна і вимоглива. Особливо – тепер. “Зараз ще й ситуація відрізняється від 2014-го. Це підтверджують і ті, хто ще з тих часів волонтерить. У 2014 році можна було прийти у “Мілітаріст”, закупити берці і відправити їх на Схід. Зараз це капєц. Запити величезні Ресурси не такі величезні. Кожна валютна операція, кожен переїзд через кордон – все це страшний геморой”, – каже дівчина.

Попри всю складність пошуків та закриття запитів, на складі фонду знайти можна практично все – ліки, засоби гігієни, тактику, снарягу. Тут працюють кухня, де готують для захисників, “бар”, де розливають коктейлі (ті самі, які дуже необхідні захисникам). Є навіть власна дронарня, де можуть практично все – і зібрати дрони, і проапгрейдити їх у разі необхідності. “У нас є все, але всього потроху і у маленькій кількості, тому що запитів просто тьма”, – сміється Катерина.

“Ми допомагаємо вирішувати питання логістики, забезпечення і гуманітарки. Ділимо нашу діяльність на допомогу військовим і цивільним. У військових, звичайно, пріоритет – наші дівчата (майже всі наші ветеранки зараз воюють) на передовій і передова загалом. Збираємо кошти, купуємо снарягу, шукаємо всякі прикольні штуки для військових”, – розповідає вона.

Про тих, хто не втік від війни

Після звільнення Київщини додався ще один пріоритет – допомогти тим людям, які пережили російську окупацію. “Там голод, холод і просто жесть. Тому що коли вогонь битви гасне, а радість маленьких перемог стихає, видно справжнє обличчя війни, страждання мирного населення. Те, що ми там бачили – це жесть. Я знаю, що, наприклад, військових зараз точно нагодують. А цим людям потрібна допомога. І їхнім тваринам також. Є населені пункти, де ситуація набагато важча, ніж у Бучі та Ірпені. Нам відкрилось лише маленьке віконечко цього жаху. Його більше і він масштабніший, ніж ми можемо собі уявити. Нажаль, ті, хто від цієї війни далекий можуть дуже швидко забути, як важливо нам усім разом допомагати один одному”, – каже вона.

Перший від початку повномасштабного вторгнення вихідний Катерина вирішила влаштувати собі вихідний у неділю – 3 квітня. І дуже пошкодувала, що вирішила його взяти. Це був день, коли світу відкрився портал у пекло з новинами з Бучі. “Відчула, що лежу з повністю напруженим тілом, не можу нічого робити, зібралась комочком і просто постійно дивлюся новини. Думаю, багато хто це відчув. Якби працювала, було б трохи легше”, – зізнається дівчина.

Після цього вона з командою поїхала допомагати звільненим від росіян містам. Ця поїздка виявилась дуже важкою навіть для дівчини, яка давно встигла роздивитись війну зблизька. Каже, що до цього переломним моментом стала поїздка у Донецьк, де вона побачила, як люди тікають від війни. Це було вражаюче видовище. Тепер з’ясувалось, що побачити людей, які не змогли від цієї війни втекти – набагато більш вражаюче.

“Реально, в плані руйнувань я очікувала гіршого. Пейзажі руїн для мене звичні. Я бачила більш зруйновані міста. Спілкуватись із людьми – ось що зараз найтяжче. Коли чоловік показує братську могилу і показує, як там заживо спалили жінку і починає плакати, а потім закурює, видно, що людина, мабуть, має лишатись там і чекати, поки місто буде відновлюватись разом із його психікою. Тому що мирне місто його б вбило зараз”, – каже вона.

“Не знаю, як ми з цим взагалі будемо жити. Моментами є бажання взагалі вийти з тіла, аби не відчувати цей біль так гостро. Але переважно я зараз відчуваю емоційну порожнечу. Мені дивно, що не відчуваю гніву чи ненависті. Бо я ненавиділа росіян ще до того, як це стало мейнстрімом. Але зараз відчуваю лише біль і порожнечу. Хоча коли працюю, знаю, що виглядаю абсолютно нормальною, звичайною, веселою”, – додає Катерина. Ще і тому вона багато працює.

Про перемогу

Катерина – одна з тих ветеранів, хто не сумнівався у тому, що російська агресія не обмежиться Донбасом. “Я точно знала, що війна відновиться. Але я думала, що у нас буде ще кілька років на те, щоб пожити. Думала, що нас довго будуть потроху виснажувати на Сході. Вірила, що Росії скоро капець і на велику війну вони не зважаться. На жаль, Росії ще не капець. Я не хотіла вірити, що вони наважаться на таке. Хоча це було невідворотньо. Бо це не просто війна, а дійсно битва двох цивілізацій”, – каже вона.

Очевидним їй здається ще один факт – Україна у цій війні переможе. “У нас немає вибору. Ми все правильно робимо. Я вірю в карму. Вірю, що нас підтримують попередні сили визвольних змагань. Мені все, що зараз відбувається, дуже нагадує Майдан. Тільки битва за майбутнє відбувається не в центрі Києва, а в масштабах всієї країни. Така потужна сила не може програти. Я бачу, як навколо мене люди готові захищати країну до останнього подиху. Я бачу, які всі замотивовані. Така мотивація – це і є перемога”, – каже вона.

При цьому вона точно не ідеалізує ситуацію та бачить усі труднощі та недоліки. В тому числі – всередині війська. “Всередині однієї структури можуть бути прекрасні солдати і офіцери, які, крім зовнішнього ворога, змушені боротись ще і з внутрішнім дебілізмом. Так, гімна вистачає. Але зараз з усіх форматів співпраці суспільства спрацьовують найкращі. Усі – котики. Ми потім вирішимо всі наші проблеми. Після перемоги ми будемо іншими і будемо сильніше цінувати все, що маємо. Тому що ми за це заплатили дуже велику ціну”, – пояснює ветеранка.

Дівчина наголошує, для того, аби вистояти у цій війні, українці мають бути більш чуйними один до одного – це нас врятує.

“Наш капелан у ДУК ПС перед відправками на ротацію завжди говорив: “Вбивайте ворогів з любов’ю”. Я тоді думала: “Як це? Який брєд! Він що, радить любити вбивати?” Тепер я зрозуміла, про що він. Неможливо побудувати Україну на ненависті до росіян. Ненависть дає енергію для битви. Але ресурс на відбудову – це любов. Вбивайте ворогів любов’ю – це про любов до своїх, яких потрібно захистити та зігріти турботою. Ненависть зараз природна і зрозуміла. Але не потрібно бути дзеркалом для тих, хто несе лише зло та ненависть. Фокусуватись варто на турботі один про одного та довірі”, – каже вона.

Щоб підтримати “Жіночий ветеранський рух”, перейдіть за посиланням.

Автор: Євгенія Мазур

Стаття опублікована українською та російською мовами на 24tv.ua 




Цікавитеся останніми новинами та можливостями?

Управління цим сайтом здійснюється Регіональною комунікаційною програмою «Східне сусідство ЄС» («EU NEIGHBOURS east») на 2020-2024 роки, що фінансується ЄС. Програма сприяє комунікаційній діяльності представництв Європейського Союзу в країнах Східного партнерства й працює під керівництвом Генерального директорату Європейської комісії з питань політики сусідства та переговорів із розширення, а також Європейська служба зовнішньої діяльності. Програма впроваджується консорціумом на чолі з B&S Europe.

Інформація на цьому сайті регулюється Положенням про обмеження відповідальності та захист персональних даних.
© Європейський Союз,