24 Березня, 2022

Жінки та війна: втеча з України без чіткого пункту призначення

Мільйони українців покинули свої домівки після того, як загроза російського вторгнення переросла в повномасштабну війну зранку 24 лютого. Органи влади молдавського міста Кагул, волонтери та пересічні громадяни згуртувалися, щоб допомогти переселенцям, скерувати їх і тепло прийняти.

Як тільки в Україні спалахнула війна, органи міської влади Кагула створили Кризовий осередок, який працює цілодобово. Там зберігаються й розподіляються пожертви та гуманітарна допомога, отримані як від підприємств, так і від звичайних людей. В осередку забезпечують їжею, ковдрами, засобами гігієни, а також надають необхідну інформацію щодо харчування, тестування на COVID-19 і вакцинації.

За даними місцевих органів влади, було створено й центри тимчасового розміщення українських біженців, у яких проживає понад 100 осіб: гуртожиток державного університету імені Богдана Петричейку Хашдеу, санаторій «Nufărul Alb» та пологовий будинок Кагула. Молдавани тепло зустрічають переселенців і надають їм притулок у сільських населених пунктах.

«Місцева влада мобілізувалась у перший день. Відразу ж було створено Кризовий осередок і набрано волонтерів. Нам дуже потрібні добровольці, адже центр працює цілодобово: вони задіяні і вдень, і вночі. Є люди, які чергують ночами та надають підтримку біженцям: розповідають про варіанти розміщення, оформлення документів, подробиці щодо перетину кордону, транспорт. На перший погляд здається, що це дрібниці, але в теперішній ситуації вони є необхідними. Наше життя перетворилося на постійний рух. Щодня ми направляємо, інформуємо й розміщуємо 200-250 осіб. Деякі люди реєструються, оформляють документи та продовжують свій шлях до інших країн», – каже Тетяна Романюк, заступниця мера Кагула.

Безліч людей активно пропонують допомогу, житло, транспорт, одяг, їжу, медичні чи перекладацькі послуги, реагують в інтернеті. Деякі з біженців, що залишаються на триваліший термін, вступають до лав волонтерів, щоб допомагати своїм співвітчизникам, а дехто навіть розглядає Республіку Молдова як перспективу на майбутнє.

«Ми вивчаємо різні можливості інтеграції біженців, зокрема дітей. Від них уже надійшло кілька запитів. Ми встановили певні цілі щодо управління ситуацією у довгостроковій перспективі, спілкувалися з різними культурними й освітніми центрами щодо можливостей для навчання дітей-переселенців. Центр творчості та культури, танцювальні колективи, музична школа імені Марії Чеботар, школа образотворчих мистецтв і багато інших освітніх закладів виявили зацікавленість і поділилися своїми ідеями», – додала Тетяна Романюк.

Стела Воде працює в міській раді Кагула і є волонтером Кризового осередку з моменту прибуття першої хвилі біженців.

«Я працюю у Кризовому осередку із самого початку. Ми перебуваємо тут по 24 години на добу, але я не відчуваю втоми. В осередку я переживаю хвилюючі моменти та зустрічаю різних людей із неймовірними життєвими історіями. Багато біженців прибувають повні болю, мокрі, без одягу. Найважче бачити маленьких дітей, які не мають нічого. Тут, у Кризовому осередку, ми намагаємось забезпечити цих людей усім, що в наших силах. У будь-який час – вдень і вночі. Я намагаюся все підтримувати, розпоряджатися зібраним майном, забезпечувати організацію продуктів та мобілізуватися, щоб упоратись зі ще більшим напливом біженців. Багато місцевих організацій підключились. Крім волонтерів, у Кагулі мобілізувалося безліч громадських організацій, які пропонують житло й гарячу їжу. Вони співпрацюють із мерією або проводять окремі заходи щодо підтримки біженців».

«Це безпрецедентна мобілізація організацій у місті Кагул. Вони готують сотні порцій їжі на день, збирають засоби гігієни, харчування для дітей від 0 до 18 років, а також ковдри й одяг для найменших. Люди – всі до одного – оперативно мобілізувалися й роблять свій внесок», – додала Стела Воде.

Значна частина біженців прибуває до Республіки Молдова через прикордонний пункт Джурджулешти – Рені. Близько 10 тис. людей щодня перетинають кордон. Представники прикордонної поліції ведуть біженців до імпровізованого намету, де їм пропонують гарячий чай чи каву. Звідти більшість із переселенців, матері й діти, проходять пішки близько двох кілометрів до митниці Галац – кордону з Румунією. Волонтери допомагають із транспортом, особливо жінкам із немовлятами.

Раніше Ірина викладала у Вальдорфській школі в Одесі, а зараз вона втікає з міста. Жінка замерзла, але не зупиняється на відпочинок. Вона турбується про те, як до вечора дістатися безпечного, теплого місця.

«По ходу справи побачимо, де опинимося. Ми можемо поїхати до Франції чи Швейцарії, туди нас запросило співтовариство викладачів. Ми ще не вирішили, в якому напрямку рухатись. Зараз найважливіше дістатися до митниці Галац. Можливо, ми попрямуємо до Швеції – там ми маємо шкільну спільноту, друзів. Подивимося, як усе складеться», – ділиться Ірина.

Серед тих, хто вистояв кілометрову чергу й перетнув кордон до Молдови, є 40-річна Галина, що втекла з Ізмаїла, міста обласного підпорядкування на Одещині. Розташований за 192 км на південний захід від Одеси та за 80 км від впадання Кілійського рукава дельти Дунаю в Чорне море, Ізмаїл є найбільшим дунайським портом на території колишнього Радянського Союзу.

«Я дезорієнтована. Всі тікають. Втікаю і я. Я насилу прийняла це рішення. У мене не було вибору. Я повинна дбати про хлопчиків. Мій чоловік залишився воювати. Я вирішила піти зі сльозами на очах. Усе, чого я хочу – це щоб війна закінчилась і ми змогли повернутися додому. В Ізмаїлі залишилась робота всього мого життя. Будинок, все найдорожче та близьке моєму серцю, залишилося там. Останнім часом сирени лунали все частіше, потім доносилися всілякі звуки з боку моря, я не могла залишатися спокійною. Ми боїмося за своє життя. Бачимо, що відбувається в Києві, Миколаєві й Харкові», – розповідає Галина.

Жінка не знає, куди податись, але думає піти до митниці Галац. У Румунії вона прийме подальше рішення.

Тим часом, потік біженців зростає. Багато хто прибуває в супроводі друзів, родичів або домашніх тварин. Альоні 33 роки, вона тікає з Одеси із трьома дітьми.

«В Одесі лунають постріли щодня. Люди вмирають. Бачите, що діється? Життя більше не має значення, воно нічого не варте. Вони стріляють у солдатів та мирних людей. Гинуть невинні матері й діти. Це жахливо і страшно. Я маю багатьох друзів у Харкові, які не можуть звідти виїхати навіть якщо й хочуть. Вибратися неможливо. І не тому, що там немає зеленого коридору, а тому, що місто постійно бомбардують, це дуже небезпечно», – каже Альона.

Жінка теж не має певного пункту призначення: «Щоденне виття сирен лякає нас. Я провела в підвалі кілька днів і більше не могла стерпіти. Мій чоловік вирішив залишитись і боротися за наш будинок. Я сподіваюся потрапити до Болгарії. В мене там тітка. Останнім часом ми трохи спілкувалися, але поки нічого не зрозуміло. Важливо дістатися туди. Я знаю болгарську мову, тож навіть якщо моя тітка не допоможе, я сподіваюся знайти роботу».

Стаття написана в рамках фінансованого ЄС проєкту «EVA – сприяння гендерній рівності у Кагульському та Унгенському районах», що реалізується у партнерстві ООН Жінки і ЮНІСЕФ.