Коран, сарми, кавомолка: як кримські татари не дали себе зламати
Вони двічі були вигнані зі своєї землі. Вперше — у 1944 році, коли СРСР депортував їх із рідного Криму. Через півстоліття вони повернулися додому, але історія повторилася — у 2014 році Росія анексувала Крим, і вони знову опинилися у вигнанні. Це — кримські татари. Ось як вони живуть сьогодні.
Їхній Крим живе у пам’яті, яка передається разом із різними предметами. Сучасні покоління не пережили депортацію 40-х років, але де б вони не були фізично, вони несуть її пам’ять із собою — разом із Кораном, стравами, запахом особливої ранкової кави.
Депортація кримських татар у 40-х роках
У травні 1944 року радянська влада насильно депортувала кримських татар із Криму. Рішення про їхнє виселення було ухвалене указом, підготовленим Лаврентієм Берією та підписаним Йосипом Сталіним. Його метою було «покарати» народи, яких вважали такими, що стали на бік німецьких окупаційних сил під час Другої світової війни.
На момент ухвалення указу більшість чоловіків ще воювали. Основний тягар депортації ліг на жінок і дітей. Їм дали приблизно п’ятнадцять хвилин, щоб зібрати речі.
Близько 190 тисяч татар були насильно виселені з Криму, переважно до Узбекистану. Їх перевозили у вагонах для худоби. 8 тисяч депортованих загинули ще в поїздах, а ще 60 тисяч померли протягом першого року вигнання.
Сучасні дослідники класифікують це насильницьке переселення як злочин проти людяності — оскільки йшлося про масштабну та систематичну атаку проти цивільного населення.
Тим, хто вижив, було заборонено повертатися додому.
Назви їхніх сіл змінювали, кладовища знищували, історію переписували. Тому вважається, що справжньою метою депортації була асиміляція — фізична та культурна. Вона провалилася.
Кримські татари вижили, бо зберегли те, що неможливо було конфіскувати: пам’ять, віру, мову, традиції, сімейні рецепти, музику. Речі, які передаються з покоління в покоління й уособлюють ідею дому.
Дехто тоді взяв із собою кавомолку — достатньо маленьку, щоб поміститися в долоні, але здатну нагадувати про Крим. Інші брали Коран, загорнутий у тканину. Його сторінки призначалися для передачі дітям. Хтось ніс виноградне листя для сарми — щоб навіть у вигнанні готувати страву зі смаком дому.
Лише після розпаду СРСР у 1991 році кримські татари почали масово повертатися до Криму. Вони відбудовували домівки й мечеті, відроджували мову та культуру.
Але у 2014 році історія повторилася. Росія анексувала Крим, почалися арешти, політично вмотивовані переслідування та заборона Меджлісу. Тисячі людей знову були змушені виїхати, взявши лише найнеобхідніше.
Ми зустрілися з кількома кримськотатарськими родинами, щоб зрозуміти, що допомагає їм вистояти, зберегти себе та передати свою ідентичність наступним поколінням.
Казан і кавомолка
Ільяс Шейхіслямов — кримський татарин, студент і волонтер. Його батька, Алі Мамутова, заарештували російські силовики за звинуваченням у тероризмі. Основний «доказ» — аудіозапис, у якому нібито звучить голос Мамутова, але це не підтверджено експертним аналізом.
Справу неодноразово розглядали в російських судах. Із кожним засіданням додавали нові обвинувачення. Зараз Мамутова також звинувачують у «насильницькому захопленні влади».
«Він живе лише думкою про наступне судове засідання. Адвокат може бачитися з ним тільки в суді, — каже Ільяс. — На нього тиснуть, щоб він визнав провину. Але він відповідає: “Я мусульманин. Я не можу брехати про те, чого не робив”».
У Алі проблеми із серцем. Родина передає ліки до слідчого ізолятора, але не всі доходять — іноді лише половина або й менше.
У родині Мамутових-Шейхіслямових збереглися два предмети з 1944 року: казан і кавомолка. Кавомолка важливіша — її бабуся Ільяса привезла ще з Криму. Казан з’явився вже в місці депортації.
Радянські солдати дозволяли взяти лише найнеобхідніше. Вона обрала щось маленьке, але значуще.
Кавомолка стала символом спадкоємності.
«Якщо ти не п’єш каву зранку — значить, у тебе або немає кави, або немає розуму», — казала бабуся Ільяса Асіє.
Це був ритуал: зерна мололи вручну, каву готували повільно, чекали, поки з’явиться пінка. Іноді перед обсмаженням зерна натирали часником.
«Для нас кавомолка — як вишиванка для українців. Це частина нашого генетичного коду», — каже Ільяс.
Казан з’явився вже в Узбекистані. Він символізує нове життя, створене з нуля. У ньому готували плов — навіть на весіллі батьків Ільяса.
У 90-х роках родина повернула обидва предмети до Криму. «Ми думали, що це кінець історії депортації», — каже Ільяс.
Але ні.
Сьогодні казан стоїть без ужитку. Кавомолка «мовчить». Родина знову розділена. Вони переживають другу депортацію — вже не через вагони, а через обшуки, суди та тюремні камери.
Найбільша мрія Ільяса — щоб його батько вийшов із російського ув’язнення, родина знову зібралася разом, щоб вони готували плов у старому казані й пили каву у вільному українському Криму.
Коран
Коли кримські татари сходили з поїздів у 1944 році, в Узбекистані на них уже чекали.
Місцевим жителям сказали, що прибудуть зрадники й вороги. Люди зустрічали потяги з палицями та камінням.
Але раптом хтось вигукнув: «Подивіться — у них Корани! Вони мусульмани!»
І натовп зупинився.
Цю історію нам розповів Мурат Сулейманов, муфтій «Умми» — Духовного управління мусульман України. Він почув її від своєї бабусі Мін Султан, яка була депортована в дитинстві. У ніч вигнання родині дали лише кілька хвилин, щоб зібрати речі. Серед них був Коран.
Люди помирали від голоду й хвороб у вагонах для худоби. Коли поїзд нарешті прибув, депортовані вийшли виснажені й беззахисні. Корани в їхніх руках стали мовою, зрозумілою без перекладу.
«Можливо, ці книги врятували наш народ», — каже Сулейманов.
У вигнанні віра стала єдиною опорою. Родини зберігали старі Корани, передавали їх дітям і внукам, ховали, коли їх забороняли.
Для кримських татар Крим — не символ і не гасло. Це їхня єдина батьківщина.
«Окупація не вічна. Це питання справедливості», — каже Сулейманов.
Одного дня Корани повернуться додому — у вільний Крим.
Його родина нині займається проєктом, який також здійснювали родина імама Мухаммада Мамутова та його дружини Ніяри. Вони збирають старовинні кримськотатарські Корани.
Родина Мамутових також постраждала від депортації. У їхньому домі є речі, до яких не можна ставитися недбало. Зокрема, молитовний килимок, яким користувалася бабуся під час молитви, та Коран, збережений у чохлі й підвішений на стіні.
«Спершу потрібно здійснити омовіння», — казав батько Мухаммада, перш ніж дозволити хлопцеві відкрити книгу. Коли йому зрештою дозволили перегортати сторінки, з них випадали невеликі рукописні нотатки — молитви арабською мовою, написані рукою його бабусі.
Батько не вмів читати Коран, але знав його історії. Він розповідав їх синові як казки на ніч. Лише через багато років, навчаючись у медресе, Мохамед упізнав ці історії у священному тексті. Те, що він сприймав як казки, виявилося уривками з Корану.
Першою книгою, за якою Мухаммад вивчав арабські літери, був старий буквар «Еліфбе», привезений з Узбекистану. Саме він став його першим кроком до Корану і до власного шляху як імама.
Сарми, що залишилися не з’їденими
У ніч на 18 травня 1944 року в домі Мідне Шарфі в Криму пахло булочками, начиненими сармами. Їх мали їсти вранці. Але не судилося.
На світанку радянський солдат перекинув каструлю, і все вилилося на підлогу. Замість сніданку почалася депортація.
Леране Хайбуллаєва дізналася цю історію від своєї бабусі. Перед депортацією та встигла зібрати виноградне листя в Криму і вже в Центральній Азії готувала сарми з нього. Рецепт передається з покоління в покоління як доказ того, що дім можна відібрати, але пам’ять — ні.
Леране народилася в Узбекистані. Свій восьмий день народження вона святкувала в літаку — коли родина поверталася до Криму наприкінці 80-х.
Вона стала журналісткою й активісткою. Після анексії Криму Росією писала про переслідування кримських татар. Отримавши погрози від ФСБ, була змушена виїхати.
«Я винесла з Криму найцінніше — себе», — каже вона.
У Львові Леране відкрила ресторан «Кримський дворик». Для неї кулінарія — це не бізнес, а спосіб зберегти кулінарну спадщину свого народу. Кримськотатарська кухня — це не лише чебуреки, янтик чи плов. Це ритуал, історична пам’ять і спосіб виживання.
Чебуреки — смажені пиріжки — готують напередодні Рамадану як святкову страву, а також як символічний жест знайомства новонародженого зі світом.
Для Леране сарми — це страва депортації. У її родині їх готують щороку 18 травня.
«Де б я не була, я завжди готуватиму щось кримське», — каже вона. Вона пояснює, що відчуває Крим не лише як територію, а як щось, що люди носять у собі. «Сарми можна зняти з вогню, але пам’ять — ні», — додає вона.
Родина Бекірових і культурна спадщина у вигнанні
Для Амета Бекірова життя родини змінюється, коли комусь п’ять років. Його батько був депортований у цьому віці у 1944 році. Його донька Камілла була змушена залишити Крим у 2014-му — теж у п’ять років.
Ця «арифметика» переслідує його.
Амет народився в Узбекистані. Його батька депортували туди ще дитиною і віддали до дитячого будинку, бо мати не могла прогодувати всіх своїх синів. У вигнанні вона виживала, обмінюючи золоті монети зі свого феза — традиційної прикраси — на хліб.
Родині вдалося повернутися до Криму лише через десятиліття. Амет прожив на півострові 13 років — більше, ніж його батько, який після повернення зміг прожити на рідній землі лише кілька років. Амет працював у Бахчисараї, у Ханському палаці — єдиному у світі збереженому зразку кримськотатарської палацової архітектури. Йому здавалося, що історія нарешті завершилася.
Але у 2014 році, після окупації Криму, родина Бекірових спершу переїхала до Дрогобича, а згодом до Львова, де вони почали створювати власний «острів» під назвою Крим. Вони заснували громадську організацію та почали працювати над популяризацією культурної спадщини свого народу.
Дружина Амета, Діляра, зберігає старий Коран, надрукований наприкінці XVIII століття. Він мандрував разом із жінками її родини з Криму до Узбекистану, потім назад і зрештою до Львова. У радянські часи його читали потайки при свічці, передаючи виключно по жіночій лінії. Її бабуся Сафіє передала його Ділярі.
«Ти теж передаси його мені?» — часто запитує їхня донька Камілла. Діляра киває. І так воно й буде.
Від своєї бабусі Діляра навчилася вишивати орнек — традиційний кримськотатарський орнамент, визнаний ЮНЕСКО як частина нематеріальної культурної спадщини людства.
Ці візерунки містять жіночі й чоловічі символи, обереги та родинні історії. Це не просто оздоба — це повноцінна мова, своєрідна візуальна мапа надій і прагнень. Те, що колись допомагало жінкам вижити у вигнанні, сьогодні стало способом збереження ідентичності.
Донька Амета і Діляри, Камілла, говорить мовою музики. Вона виконує кримськотатарські народні мелодії на скрипці — пісні, чиї звуки колись були заборонені. Колискові, які мати співала їй у дитинстві, згодом переросли у професійне музичне навчання.
Амет має одну особливу мрію: одного дня повернутися до Криму і піднятися на найвищу гору разом із донькою, де вона гратиме на скрипці. Він каже, що це може бути лише гарною мрією. Але кримські татари знають: саме мрії про повернення надихали й підтримували їхній народ упродовж століть.
Серед кримських татар існує легенда про золоту колиску, заховану глибоко в горах, — метафору культурної спадщини, яку потрібно берегти від ворогів.
«Золота колиска дзвенить. Кожен кримський татарин чує цей звук. Саме тому ми завжди повертаємося до Криму, де б не були», — каже Амет.
Поки повернення залишається неможливим, родина Бекірових продовжує збирати «насіння» — пам’ять, музику, орнаменти, книги — щоб одного дня знову проростити їх на рідній землі.
Цей текст підготовлений у співпраці з The Reckoning Project — міжнародною командою журналістів, дослідників, правозахисників та юристів, що документує воєнні злочини, збирає докази для притягнення винних до відповідальності й бореться з дезінформацією через надійні медіа. Європейський Союз нещодавно посилив свою підтримку The Reckoning Project.
Автор: Інна Кубай
Оригінальна стаття була опублікована болгарською мовою на Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода
НАЙПОПУЛЯРНІШЕ
ПОВ’ЯЗАНЕ З ТЕМОЮ
Демографія воєнного часу: серйозна загроза для України
Від ідеї до енергії: як молодь Києва розвиває проєкт “Енергетична верба”
Простір, де оживає наука: як розвивається інтерактивний музей у Тернополі
«Європа — це реальні люди та справжні історії»: Посли європейської молоді підбивають підсумки десяти років спільної роботи
Війна змінює обличчя медицини в Україні
Інформація на цьому сайті регулюється Положенням про обмеження відповідальності та захист персональних даних. © European Union,
