18 Квітня, 2026

Чому Україна не може просто поступитися Донбасом і закінчити війну?

ОДНЕ з постійних питань, які мені час від часу ставлять у різних країнах Європи, таке: чому Україна не віддасть Донбас, як цього хоче Путін, і просто не завершить війну? На щастя, це питання мені не ставлять у Хорватії та країнах Балтії — можливо, тому що хорвати, а також литовці, естонці й латвійці досі добре пам’ятають, що означає бути під окупацією. І що означає втрачати власну національну ідентичність, або як це — коли тебе поглинає держава з іншою вірою, мовою та історією.

У своїй відповіді журналісту державний секретар США Марко Рубіо на запитання: «Яка позиція США щодо Донбасу?» відповів, що Сполучені Штати ніколи не говорили Україні, що країна «має погодитися або відмовитися». За його словами, рішення повністю залежить від самих українців.

«Вони не хочуть ухвалювати певні рішення чи йти на поступки, тому війна триває», — сказав Рубіо.

Передача Донбасу є ключовою вимогою Росії

Можна скільки завгодно грати словами про те, на які саме рішення мається на увазі, але відповідь очевидна. Однією з ключових вимог Росії є те, щоб Україна добровільно відмовилася від Донбасу.

Водночас Зеленський абсолютно правий, коли реагує на подібні вимоги словами: «Донбас — це не просто території, це люди». Люди, які змушені перебувати під окупацією. Серед них значну частину становлять діти. Одна з історій, задокументованих The Reckoning Project, дуже добре показує, як українські діти будь-якою ціною намагаються втекти з окупації додому, в Україну.

Зворушлива історія Марини з Маріуполя

Понад три роки Марина (імена викрадених дівчат у статті змінено з міркувань безпеки) була змушена жити в Росії. Її родина — сама Марина, якій тоді було 14 років, її батьки та молодший брат — залишили Маріуполь у квітні 2022 року. Поїздка до Росії тоді здавалася єдиною можливістю евакуації з міста, що перебувало в облозі.

У Росії дівчинка ходила до школи, де вчителі говорили їй, що Росія — це могутня держава, яка захищає російськомовне населення, але вона не могла витримати ворожого середовища, в якому опинилася. Приховуючи свій план від батьків, Марина зв’язалася з волонтерами та самостійно повернулася в Україну.

«У багатьох ситуаціях я ходила, наче по лезу ножа. І все могло закінчитися не так добре», — каже Марина. Дівчина закінчила 9 клас української школи онлайн, а у вересні 2022 року пішла до російської школи. Вона розповідає, як на одному з заходів бачила дітей, які марширували у військовій формі з прапором.

У десятому класі вчителька попросила її підготувати доповідь про бойові дії в Маріуполі для так званих патріотичних уроків під назвою «Розмови про важливе». На цих заняттях учням розповідають про обов’язок перед батьківщиною та виправдовують «спеціальну військову операцію» (СВО). Так Кремль називає повномасштабну війну, що вже триває п’ятий рік.

Людей, які зруйнували її рідне місто, зображували як героїв

Марина згадує, що на заняттях показували відео про людей, які знищили її місто, представляючи їх як героїв. Учителька заохочувала учнів збирати допомогу для російських військових.

Марина підготувала свій виступ, описавши все так, як було насправді. Того дня все почалося як зазвичай: пролунав гімн, учні винесли прапор. Настав час виступу.

«Я просто розповіла, що там було важко, які були умови, як ми вибиралися… І ще додала, що вже зафіксовано багато випадків зґвалтувань з боку російських військових. Я не сказала, що це російські. І один із однокласників запитав мене: “А чиї?” Я відповіла: “Ну, звісно, російські”», — згадує дівчина.

Після виступу вчителька довго мовчала, а потім сказала: «Дякую за виступ, сідай». Марина здивувалася її стриманій реакції. Однокласники мало цікавилися політикою чи будь-чим поза школою. Крім того, учнів навчали збирати автомати та заохочували вступати до «Юнармії» — російської організації, спрямованої на індоктринацію та мілітаризацію дітей. У 10 класі Марина зрозуміла, що їй важко змушувати себе ходити до школи, і згодом вступила до коледжу.

Туга за домом

Марина часто згадує щасливе життя в Маріуполі: як вона малювала в парках або проводила дні на пляжі. Наприкінці лютого 2022 року в місті зникли електрика, зв’язок, у магазинах не залишилося продуктів.

Родина залишалася у квартирі — всі в одній кімнаті, де вікна лишилися цілими. Вони їли старі запаси: варення, консервацію, печиво. Одного дня снаряд влучив у сусідню будівлю. «І тоді все спалахнуло. І вогонь поступово перекинувся й на нашу квартиру», — згадує Марина.

Батьки схопили речі й вибігли до підвалу. Там вони дізналися про можливість евакуації до Росії через Новоазовськ. Вони йшли пішки понад 60 км. Дорогою до їхньої групи приєднувалися інші люди, утворюючи колону біженців. Із Новоазовська вони автобусом дісталися до кордону.

Там родина проходила «фільтрацію» — допити, перевірку документів і збір біометричних даних. Перевірки тривали кілька годин. Марина бачила, як в одній сім’ї діти плакали, бо їх пропустили, а маму довго допитували: «Було дуже багато людей, я просто сиділа на одній із сумок і дрімала. Ніч, усі голодні, втомлені». Родині вдалося пройти фільтрацію та знайти житло в Росії.

Таємно замовила українські прикраси

У Росії вона вижила, але не могла жити як сама собою. У коледжі Марина вдавала, що вона росіянка. Вона не хотіла спілкуватися з оточенням. Її пригнічувала байдужість до подій в Україні: «Спалили твоє місто, зруйнували його, повбивали людей. А там люди навіть не мають елементарного розуміння, що це означає».

Одного разу Марина купила в інтернет-магазині українські прикраси, але потім довго боялася через цей ризик. Кожне необережне слово могло обернутися покаранням. Її шокувала новина про жінку, яку ув’язнили за позитивну згадку про Україну в Telegram-каналі.

Усмішка через свободу

Одного дня Марина натрапила на статтю про підлітків, яким вдалося виїхати з Росії. Вона зв’язалася з волонтерами через Telegram-канал. Батькам нічого не сказала, бо боялася перешкод: «Вони казали, що в Україні небезпечно, що краще не повертатися».

Вона сказала батькам, що їде в інше місто, а сама вирушила через Білорусь до України. На той момент їй виповнилося 18 років. Під час подорожі вона підтримувала зв’язок із волонтерами. В Україні її прийняли родичі. Зараз Марина продовжує навчання в технікумі. На її обличчі часто з’являється усмішка, бо в Україні вона почувається вільною.

Діти під окупацією

За даними українського уряду, кількість депортованих дітей сягає майже 20 000 осіб. Близько 1,6 мільйона українських дітей перебувають на тимчасово окупованих територіях. Одна з них — Саміра з Херсонської області.

Саміра перестала ходити до школи, де запровадили російські стандарти, портрети Путіна та російський гімн. Дівчина таємно навчалася онлайн за українською програмою. Життя в окупації нагадувало їй Радянський Союз: «По радіо звучать старі пісні, місто стало дуже сірим».

Досягнувши повноліття, Саміра виїхала, перетнувши три кордони. Під час допитів її іноді одночасно утримували по п’ятеро представників силових структур. Сьогодні вона почувається вільною: «Мені подобається, що можна спілкуватися українською, слухати українські пісні».

Складний процес повернення до себе

Психологиня фонду «Голоси дітей» Наталія Сосновенко зазначає: «У дітей, які повертаються, спостерігається сильний стан тривоги. Перебуваючи там, вони приховували свої емоції. Це складний процес повернення до себе — не фізичного, а психологічного. Важливо створювати безпечне середовище, надавати підтримку та розуміння».

Офіс Генерального прокурора у співпраці зі Службою безпеки України (СБУ) продовжує розслідувати факти депортації та примусового переміщення українських дітей. У всьому цьому чітко простежується намір Росії — знищення української ідентичності.

Ця історія була написана у співпраці з The Reckoning Project — ініціативою, яка об’єднує журналістів, дослідників, фахівців із даних та юридичних експертів для документування воєнних злочинів, побудови юридичних справ і протидії дезінформації за допомогою надійних медіа. ЄС минулого року посилив свою підтримку цього проєкту.

Автор: Євген Степаненко

Оригінальна стаття була опублікована хорватською мовою на Index.hr

Україна