Як життя в окупації впливає на психічне здоров’я дітей?

«Ми тебе не розуміємо, – казали вчителі. – Може перейдеш на російську?» – вони тиснули на Богдана, який наполягав на спілкуванні українською. Однокласники насміхалися з нього, називали «сепаратистом». 

У 2014 році, коли Росія окупувала його рідний Крим, Богдан був першокласником. Він зважився розповісти батькові про знущання лише через п’ять років, коли сім’я вже давно виїхала з Криму та жила у вільній Україні. Хлопчик зізнається: він раптом заплакав через ці спогади – і здивувався, адже був певен, що йому вже байдуже.

Імена осіб були змінені, а деякі деталі їхніх історій навмисно вилучені з міркувань безпеки. З огляду на триваючі бойові дії та російську окупацію, редакція не може отримати офіційне підтвердження деяких із наведених свідчень або незалежно перевірити їх.

Родина Богдана покинула Крим через кілька місяців після початку окупації. Тисячі сімей по всьому півострову та на окупованих територіях Донбасу зробили той самий вибір – багато інших, утім, залишилися. Діти, які зростають під окупацією, роками слухають російську пропаганду, бояться без потреби виходити з дому, говорити відверто чи довіряти іншим. Багато хто таємно продовжує навчатися в українських школах, вдає лояльність до агресора та приховує свої справжні переконання.

Індоктринація українських дітей на окупованих територіях – це цілеспрямована й систематична спроба змінити їхній світогляд і прищепити їм певні ідеї. За численними свідченнями, Росія проводить цю політику з часів окупації Криму та частин Донецької й Луганської областей у 2014 році. Мілітаризація стала невіддільною частиною цієї політики.

Від початку повномасштабного вторгнення Росія посилила індоктринацію та мілітаризацію українських дітей на окупованих територіях, особливо в регіонах, захоплених після 2022 року. У школах це відбувається через пропаганду, «уроки на важливі теми» та зустрічі з так званими «героями спеціальної військової операції» – так Росія називає свою війну проти України. Поза школами ця практика продовжується в таборах, де, за свідченнями дітей та даними слідчих, їх піддають пропаганді «російського патріотизму», проводять військові тренування та залучають до рухів на кшталт «Руху перших» і «Юнармії».

За даними української влади та правозахисників, близько 1,6 мільйона дітей проживають на окупованих територіях. Майже всі вони зазнають психологічного насильства, каже Наталія Сосновенко, психологиня благодійної організації «Голоси дітей» та експертка з питань окупації й депортації. Ці діти, пояснює вона, були позбавлені вільного й нормального дитинства.

Богдан: «Я був занадто малим, щоб сперечатися»

«Однокласники називали мене «сепаратистом» і сміялися з мене. Ми були першокласниками, і я навіть не знав, що це слово означає», – згадує Богдан, нині 18-річний студент першого курсу в Україні.

Семирічного Богдана однокласники називали «сепаратистом» через те, що він відмовився перестати розмовляти українською. Ілюстрація: Анастасія Файзова

Йому було лише сім, коли все почалося.

2013-2014 навчальний рік став переломним: він почався восени з Революції Гідності, у лютому приніс окупацію Криму, а в березні – незаконний «референдум» про приєднання півострова до Російської Федерації. У той час родина Богдана жила в одному з кримських міст, де він провів своє дитинство.

Богдан згадує, що у 2013 році його перший шкільний дзвінок пролунав під гімн України – на тлі синьо-жовтого прапора. На початку навчального року приблизно половина дітей у його класі розмовляла українською мовою. Після приходу окупантів зі школи зникла вся українська символіка: прибрали стенд із гімном, а також портрети Івана Франка, Тараса Шевченка та Лесі Українки. Синьо-жовту дошку з фотографіями вчителів перефарбували.

Директора й частину вчителів було замінено. Нові педагоги змушували учнів носити «георгіївську стрічку» на сорочках, що на той час ще не було офіційно заборонено в Україні (заборона набрала чинності лише в червні 2017 року).

«Батьки пояснили мені, що це не має жодного стосунку до української символіки, тому я не хотів носити стрічку і постійно її знімав», – каже він. Проте вчителі змушували приколювати її знову.

Вчителі перейшли на російську, і всі уроки тепер проводилися цією мовою. Під їхнім тиском україномовні однокласники Богдана почали переходити на російську. На нього також тиснули:«Вони казали мені: “Ми тебе не розуміємо” та “Може перейдеш на російську?” Я був занадто малим, щоб сперечатися. Я нічого не казав, але й не переходив», – згадує він. Згодом Богдан залишився єдиним у класі, хто продовжував розмовляти українською.

Одного разу під час гри його побили однокласники. Хлопчик звернувся до вчительки, яка перебувала поруч, але вона не втрутилася, щоб його захистити. Після цього він почувався ізольованим і самотнім.

Ці кілька місяців під окупацією стали серйозним випробуванням для родини Богдана. Його батько, активний учасник Революції Гідності, втратив роботу. Мати була налякана. Одного разу батько повідомив, що вони переїдуть до іншої області України. Богдан почув це й вирішив просто перечекати, поки все не завершиться.

На останній шкільній церемонії року Богдан стояв, слухаючи російський гімн під триколором. Хоч він закінчив перший клас з відмінними оцінками, після переїзду родини до вільної України влітку 2014 року боявся починати другий клас у новій школі, очікуючи, що цькування продовжиться. Проте тут усі розмовляли українською, а учні та вчителі радо його прийняли. Він нарешті зміг знайти друзів.

Богдан майже не розмовляв з батьками про те, що відбувалось у школі після окупації. Лише через п’ять років, коли вони з батьком поверталися додому, розмова випадково зайшла про Крим. Тоді Богдан вперше зізнався: у школі діти називали його «сепаратистом». «Я думав, що мені вже байдуже, але я почав плакати», – згадує він.

Батько підтримував його, але водночас був розлючений – не на Богдана, а на те, що син був змушений терпіти знущання і так довго тримав це в собі.

Протягом кількох років після тих подій Богдан вважав, що все сталося просто через невдачу – він опинився не в той час і не в тому місці. Тепер він дивиться на це інакше. «Це не була невдача, – каже Богдан. – Це тому, що росіяни не дали нам спокійно жити». Після початку повномасштабного вторгнення це переконання лише зміцнилося.

Цькування та зміна ідентичності: «психіка ламається»

«Якщо цькування повторюється систематично, дитина може замкнутися в собі та відчути себе відкинутою, або почне боротися за своє місце під сонцем, проявляючи агресію. Навіть другокласник може збунтуватися. Все залежить від того, що дитина бачить і чує вдома, адже вона бере приклад з дорослих», – каже дитяча й підліткова психологиня та арттерапевтка Анна Єрьоменко. Вона працює з дітьми, які втекли від війни у 2022 році з прифронтових районів та окупованих Росією територій.

Підлітка Яну кілька років змушували переховуватися вдома від росіян, доки їй не вдалося втекти з окупації. Ілюстрація: Анастасія Файзова

За її словами, примусова зміна ідентичності, спрямована на перевиховання дитини з українки на росіянку, рівнозначна тому, якби дівчинці сказали: «Відтепер ти хлопчик».

«Це однозначно шкідливо для психіки. Ламає її, – каже Єрьоменко. – Деякі діти легше піддаються, приймають нав’язане, і втрачаючи відчуття власної ідентичності. Інші стають агресивними та пристосовуються, відчуваючи глибокий сором. Вони пригнічують його, бо всередині усвідомлюють: прийняли щось неправильне».

У будь-якому разі мовчання є захисним механізмом, каже клінічна психологиня Натела Дубашидзе. Вона пояснює, що дитина може замовчувати все через страх реакції, підсвідомо повторюючи собі: «Це надто боляче», «Це не допоможе» або «Це моя провина».

«Жертви булінгу часто розвивають почуття провини. Це природна психологічна реакція: “Можливо, я щось зробив не так”. Їхня довіра до дорослих може бути підірвана, – пояснює Дубашидзе. – Якщо вчителі чи школа не захищають дитину, вона втрачає базову довіру до здатності дорослих підтримувати її та через це не звертається до батьків».

Яна: «Ця частина мого життя просто втрачена»

Яна покинула свій дім на півдні України, окупований після 2022 року. Вона взяла з собою лише легку валізу, кілька сотень готівкою та жменьку номерів телефонів, які закарбувалися в пам’яті навіть через три роки. «Ніби мого підліткового життя й не було. Ця частина мене просто втрачена», – каже Яна.

Дівчині 18 років, і вона втекла від окупації сама. Яна розповідає, що мріяла виїхати ще з перших днів повномасштабного вторгнення, але батьки відмовлялися покидати свій дім. До досягнення повноліття вона не могла виїхати без їхнього дозволу.

В Україні діти можуть вільно пересуватися країною без нагляду з 14 років та самостійно виїжджати за кордон з 16 років. Проте згідно з російським законодавством, яке окупанти дедалі активніше впроваджують на окупованих територіях через силові структури, дітям заборонено виїжджати за кордон без супроводу батьків до досягнення повноліття.

«Я одразу сказала батькам, що не піду до професійно-технічного училища. На мене та моїх однолітків їхня пропаганда не подіє», – згадує дівчина.

Однак молодші діти відвідували школи в окупації. Вони розповідали, що на «уроках на важливі теми» їх змушували слухати російську пропаганду про вторгнення. «Вже з десяти років діти починають вірити у правильність всього, що там відбувається», – зазначає вона.

Яна згадує, що школи та магазини перестали працювати після окупації її міста у 2022 році. Почали з’являтися вивіски з російським триколором та портретом Путіна. «Поширювалася інформація, що це триватиме вічно, що все вже ніколи не буде так, як раніше, і що вони прийшли з миром», – каже дівчина.

Класи у школі Яни були заповнені російською символікою, літерами Z та портретами Путіна. Під час окупації заборонялася не лише українська символіка, а й навіть натяки на неї.

Друзі та однокласники підлітки Яни виїхали з тимчасово окупованої території в перші тижні окупації. Дівчина залишилася під окупацією майже без друзів. Ілюстрація: Анастасія Файзова

«Оскільки в мене в кімнаті було щось на кшталт українського прапора, мені довелося це сховати. – розповідає Яна. – Якби хтось його побачив і повідомив до коменданта, в мене були б дуже серйозні проблеми».

Після кількох років окупації Яна втратила зв’язок з більшістю своїх однокласників, які виїхали в перші тижні повномасштабної війни. У той час виходити на вулицю та спілкуватися з іншими було ризиковано. Вона не хотіла заводити нових знайомств, адже розмовляти українською або суржиком в окупації – небезпечно.

«В якийсь момент я почала сумніватися, що колись виберусь. Люди розмовляли між собою, і здавалося, що в молоді немає іншого вибору, окрім як залишатися під окупацією або їхати до Росії. Мені потрібно було будувати своє майбутнє, але я не хотіла, щоб воно було там», – каже вона.

Яна описує роки, проведені в окупації, як повністю втрачений час для її особистісного розвитку та життєвого досвіду. Через це їй зараз важко знайомитися з новими людьми, довіряти іншим, і вона хвилюється щодо впливу цього на своє майбутнє.

Злість підлітків – це реакція на розчарування в дорослих, що не змогли їх захистити

«Нове соціальне середовище, нові вчителі – і будь-яке відчуття минулих досягнень доводиться «перезавантажувати». Ви могли бути чудовим спортсменом у Бердянську, але після переїзду до Києва не завжди вдається знайти своє коло людей, – пояснює дитяча психологиня Анна Єрьоменко. – Діти переживають втрату зв’язку з однолітками так, ніби хтось помер».

Молодші діти можуть не до кінця розуміти, що означає окупація, і просто повторюють за батьками. Підлітки ж усвідомлюють реальність окупації: вони розуміють, що в них було і що відібрав ворог. У арттерапії це іноді проявляється в малюнках мертвих росіян та Росії у вогні, зазначає Єрьоменко.

Існують вікові закономірності, про які дорослі повинні пам’ятати. Маленькі діти покладаються на батьків або опікунів, молодші школярі – на дорослих, яким довіряють, наприклад вчителів чи тренерів. Втрата контакту з такими дорослими може бути травматичною. Підлітки ж найчастіше орієнтуються на однолітків.

Підлітки можуть замикатися в собі, уникати виходу з дому чи власної кімнати та чинити опір переходу до нової школи після переїзду. Єрьоменко підкреслює, що така поведінка вимагає особливої турботи, адже травма поєднується з природним розвитком підлітка і може збивати батьків з пантелику.

«Вони можуть не усвідомлювати цього або не говорити про це, але вони зляться, що дорослі не змогли повністю захистити їх. Діти втрачають свою базову довіру до світу. Фізично з ними, можливо, нічого й не сталося, але насправді їхнє життя докорінно змінилося», – пояснює експертка.

Наталія Мезіна, психологиня «Української мережі за права дитини», розповідає: дітям, які виїхали з окупації, часто важко зав’язувати нові дружні стосунки та соціальні зв’язки на новому місці. Значна частина їхньої психологічної енергії витрачається на адаптацію та реінтеграцію. Іноді ці діти починають сумувати за друзями, які залишилися під окупацією. У такі моменти їм потрібна підтримка та присутність.

«Це може проявлятися у вигляді смутку або горя. Іноді це переростає в депресію, але не обов’язково. Наслідки можуть сильно різнитися, – каже психологиня. – Наша мета – якомога більше залучати дитину до шкільного середовища та сімейного життя, щоб вона відчувала себе захищеною, почутою та підтриманою. Це закладає основу для майбутнього розвитку дитини, яка може спиратися на допомогу дорослих поруч із нею».

Сашко: «Вони нас не били, але ми почувалися небажаними гостями»

«Мій онук повернувся з тритижневого табору в окупованому Криму. До дітей там ставилися так, ніби вони були людьми “іншої породи” – неприязно», – згадує бабуся Сашка Яна.

Бабуся намагається зв’язатися з Сашком, який поїхав до табору в Криму. Ілюстрація: Анастасія Файзова

Яна додає: «Я запитала його: “Тобі сподобалося?” – “Так”, – відповів. А потім додав: “Але, бабусю, я більше не поїду”. Я перепитала: “Вони тебе били?” – “Ні, просто ми почувалися небажаними гостями. Ми були з України, а вони – росіяни, і їм було не надто приємно нас бачити».

Влітку 2023 року адміністрація школи в одному з сіл Херсонської області відправила Сашка та інших учнів на окупований півострів. На той час він був підлітком, майже випускником.

Сашко не хотів їхати до табору, але його батько боявся, що дитину можуть забрати, оскільки представники окупаційної адміністрації вже висловлювали такі погрози його знайомим . Зваживши ризики, батько погодився, і Сашка додали до списку дітей для поїздки.

Пізніше він розповів бабусі, що під час перебування в таборі дітям не дозволяли телефонувати своїм рідним. Однак Сашку вдалося знайти місце з доступом до інтернету, щоб надсилати короткі повідомлення . «Він писав, але лише коротко: “У мене все добре” та “Я не можу розмовляти”», – згадує жінка. Ті кілька рядків стали єдиним зв’язком між ними.

Бабуся зазначила, що Сашко завжди був стриманим – відверті розмови давалися йому важко. Після повернення хлопець розповів їй лише, що наглядачі табору були надзвичайно суворими, майже як в армії. Згадав кілька підліткових сварок і дрібних суперечок, але сказав, що не брав у них участі. Більше бабуся нічого від нього не дізналася.

«Майже всі ці діти фактично зазнали психологічного насильства»

Життя дитини в окупації – це постійне існування в тіні загрози. Там під сумнів ставиться все: її безпека, мова, ідентичність, навіть ставлення до рідних. У такому середовищі немає необхідного – відчуття стабільності й передбачуваності, без яких неможливий здоровий розвиток, пояснює клінічна психологиня Натела Дубашидзе.

«Дитина змушена адаптуватися до ворожого середовища, де її справжні переконання або те, чого навчали вдома, можуть стати небезпечними. Так виникає подвійне життя: зовні вона поводиться «належним чином», аби вижити, а всередині зберігає свою приховану проукраїнську ідентичність», – каже психологиня.

За її словами, це може призвести до дисоціації – стану, при якому частина особистості, яка почувається в небезпеці, «заморожується».

«У клінічній психології це іноді називають “емоційним завмиранням”, коли внутрішній світ дитини розривається між тим, що вона повинна показати, і тим, ким вона є насправді», – пояснює Дубашидзе.

Наталія Сосновенко, психологиня благодійної організації «Голоси дітей», з 2023 року працює з сім’ями та дітьми, які повернулися з депортації або з тимчасово окупованої території. Вона зазначає, що такий досвід часто викликає у дітей тривалі гострі стресові реакції, а в деяких випадках – посттравматичний стресовий розлад.

«Йдеться про втрату здатності відчувати й регулювати власні емоції. Бо якщо подивитися глибше, то всі ці діти – жертви психологічного насильства. Їх позбавили можливості вільно прожити своє дитинство», – зазначає Сосновенко.

Єрьоменко пояснює, що під час війни часто бачить у дітей регрес – ніби вони повертаються на кілька років назад. Дехто починає смоктати пальці, гризти нігті чи знову говорить, як маленька дитина. «Це незвично для підлітків, але це нормальна реакція на вкрай ненормальні обставини», – каже вона.

Дітей на тимчасово окупованих територіях систематично відправляють до таборів для пропаганди та мілітаризації. Ілюстрація: Анастасія Файзова

Найпоширеніші труднощі, з якими фахівці стикаються під час роботи з дітьми, що в різний час покинули тимчасово окуповану територію або Російську Федерацію, – це тривала адаптація до нового середовища, страх, болісні спогади про минуле та емоційна замкнутість. Водночас кожна дитина має унікальний досвід, тому психологи завжди обирають індивідуальний підхід.

Експерти пояснюють, що перебування в стані тривалого стресу негативно впливає на когнітивні здібності дитини, такі як здатність запам’ятовувати й відтворювати інформацію.

Як пояснює психологиня Наталія Сосновенко, страх у цих дітей настільки глибокий, що впливає не лише на емоційний стан, а й на тіло – на травну та серцево-судинну системи. «Вони можуть переживати панічні атаки, відчувати запаморочення чи навіть втрачати свідомість», – каже вона.

Діти з окупованих територій відчувають додатковий психологічний тиск, адже їхні родичі часто залишаються там. Це породжує страх, який змушує дітей мовчати, щоб не наражати близьких на небезпеку, пояснює Наталія Мезіна, психологиня громадської організації «Українська мережа прав дітей». Особливо гостро це питання постає, коли йдеться про оприлюднення їхніх історій.

«Люди замикаються в собі та зосереджуються на виживанні. Навіть сьогодні, попри широкий доступ до інтернету та засобів зв’язку, ця тенденція до ізоляції зберігається – з міркувань безпеки. Вони вважають, що мовчання безпечніше для них та їхніх близьких», – каже Мезіна.

Працюючи з дітьми, які повертаються з депортації або з тимчасово окупованої території, важливо, як зазначає Сосновенко, спокійно спілкуватися з ними – без надмірної уваги, але й без байдужості. Адже покинути окуповану територію означає втратити частину себе і світу, до якого вони колись належали.

«Найважливіше для дитини – відчувати, що її приймають, що вона належить до спільноти, – каже психологиня Наталія Мезіна. – Особливо це важливо серед однолітків, де формується відчуття “я свій”. Але якщо поруч немає підтримки, якщо дитина стикається з байдужістю чи цькуванням, вона замикається в собі. Адже їй доводиться адаптуватися до нової школи, мови, середовища. А іноді навіть рідні не можуть бути поруч – вони залишаються на окупованій території й самі потребують допомоги».

Вона переконана, що цих дітей потрібно залучати до активної соціальної участі. «Лише тоді, коли вони побачать себе активними учасниками спільноти, вони зможуть відчути впевненість, незалежність і здатність до подальшого розвитку», – каже Наталія.

14 травня 2025 року Верховна Рада України ухвалила Закон № 12385 про статус дитини, яка постраждала внаслідок збройного конфлікту. Згідно з ним, цей статус поширюється не лише на дітей, які зазнали фізичної шкоди внаслідок бойових дій, а й на тих, хто постраждав від війни в емоційному, психологічному чи соціальному плані.

За даними Міністерства охорони здоров’я, в Україні працює кілька організацій, які допомагають дітям, що повернулися з окупації: забезпечують їх освітньою, соціальною, гуманітарною та психологічною підтримкою. 

Як і інші внутрішньо переміщені особи, діти мають право на державну допомогу. Проте донедавна окремої державної підтримки саме для цієї категорії дітей не існувало. На початку червня 2025 року уряд оголосив про одноразову виплату – 50 тис. гривень для кожної дитини, що повертається на підконтрольну Україні територію з депортації, примусового переселення або окупації, повідомило Міністерство соціальної політики. Там також зазначили, що для кожної дитини створюють індивідуальний план реінтеграції: від дороги додому до психологічної та соціальної підтримки. Однак у міністерстві не пояснили, чи поширюється ця допомога на тих, кому вже виповнилося 18 років. Міністерство соціальної політики поки що не відповіло на запит The Reckoning Project.

На момент підготовки цього матеріалу жодна з дітей, про яких ідеться в тексті, не отримувала психологічної підтримки.

Юристи The Reckoning Project застосовують термін «індоктринація» до системи дій, у якій переплітаються порушення прав на свободу думки, освіту, власну ідентичність і захист від дискримінації.

Сашка разом з іншими дітьми з його школи відправили до табору в Криму, де, за його словами, вихователі поводилися з ними жорстоко. Ілюстрація: Анастасія Файзова

Російська Федерація має низку зобов’язань за Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, а також Конвенцією про права дитини. Ці документи покладають на державу відповідальність за повагу та захист прав дітей – як у навчальних закладах, так і поза ними. Право на освіту ґрунтується на принципах доступності, недискримінації, культурної значущості та забезпечення належної якості навчання.

Вилучення української мови з навчального процесу, зміна змісту програм і навмисна трансформація культурного середовища шкіл на окупованих територіях можуть порушувати право дитини на ідентичність, яке включає не лише національність, а й ім’я, мову, сімейні зв’язки та цінності. Форми індоктринації, що сприяють нетерпимості й ненависті, можуть становити порушення заборони расової дискримінації.

Автор: Леся Пиняк

Вперше цю історію було опубліковано на сайті Радіо Свобода.

Цей текст підготовлено у співпраці з The Reckoning Project – міжнародною командою журналістів та юристів, яка займається документуванням і збором доказів для розслідування воєнних злочинів. The Reckoning Project отримує підтримку від Європейського Союзу.