«Я змарнувала десять років свого життя»: історії трьох українок про життя під окупацією

Тія, Марія та Вероніка жили на Донеччині, де українська ідентичність була невід’ємною частиною щоденного життя. Але у 2014 році все змінилося. Росія принесла війну, чужі прапори та підручники із переписаною версією історії. Українська мова, культура та відчуття власної ідентичності спершу стали непотрібними, а потім – небезпечними.

Після 2014 року, а особливо від початку повномасштабного вторгнення 2022-го, Кремль почав активно формувати не просто громадян, лояльних до Російської Федерації, а патріотів, готових померти за Росію.

Три молоді жінки поділилися, як після десяти років життя під окупацією їм вдалося звільнитися від нав’язаного росіянами світогляду й повернути собі українську ідентичність.

Тія: «Як і всі в цьому місті, я потерпаю від ударів, але живу»

(Ім’я змінено на прохання героїні)

Мені соромно це визнавати, але мені легше думати, що мого міста більше не існує, і триматися поруч із людьми, які втекли зі зруйнованих міст. Бо моє місто не живе. Воно – труп, якого знову і знову ґвалтують, і той корчиться в муках.

Життя під окупацією позбавило мене родини, бо коли дорослі борються за виживання, вони майже не думають про дітей. Воно забрало моє здоров’я, бо в мене не було доступу до медичної допомоги та грошей для її оплати. Воно відібрало в мене нормальне ставлення до їжі, бо її просто не було. А навіть коли була – я нікому б не радила її їсти.

Окупація забрала в мене почуття власної гідності, бо постійно мусиш пристосовуватися до домінуючої групи, щоб тебе не побили або не засудили. Життя під окупацією чітко дає зрозуміти, що ти – ніщо, що ніколи не вирвешся, що не маєш ані прав, ані свободи. Я змарнувала десять років свого життя. Усе, що залишилося – досвід. І тепер я використовую його, щоб показати іншим: окупація – це не мир, окупація – це зло. Навіть якщо насильство приходить тихо й поступово, а не з дулом біля скроні

***

Весна 2014 року. Я кричу й намагаюся сховатися під ліжком, хоч розумію, що це марно. Військова техніка їде трасою в моє місто з боку Росії. Мама рахує машини і сміється, каже: «Це ж наші хлопці, все гаразд». Ніхто не пояснює, що відбувається: окупація? вторгнення? визволення?

Мені дев’ять років. Я росту в шахтарській родині в Макіївці Донецької області. Хоч місто російськомовне, я навчаюся й пишу свої перші вірші українською. У школі в нас є предмет «Я і Україна». Я знаю, що ми носимо вишиванки й віночки. Все моє життя, усе навколо здається українським.

Хоч я ще не вивчала історію і не знаю меж своєї країни, але не розумію, як частина її могла раптом відколотися.

Ілюстрація: Анастасія Файзова

Я закінчую четвертий клас за старою програмою. Отримую український табель і сертифікат про володіння українською мовою. Після цього українську мову та літературу викладають лише як окремий предмет – уривчасто, неохоче, без зацікавленості. Якщо є шанс замінити урок чимось іншим, як-от класною годиною, учителі обов’язково користуються ним.

Дехто з дітей повністю втрачає розуміння мови й користується телефонними перекладачами. Учителів української відправляють на «перепідготовку» – тепер вони викладають російську. Наш клас вважають «відсталим», бо ми пишемо російською як першокласники. Мої вірші поступово русифікуються.

Біля школи висять прапори «ДНР». У колишньому українському класі на стінах тепер – портрети російських письменників. Ми маємо «уроки громадянства Донбасу», де вивчаємо Російську православну церкву – альтернатив немає. На музиці ми співаємо військово-патріотичні пісні замість творів про вчителів, маму чи дощ.

Кожного року ретельно готуємося до 9 травня. Щоразу приносимо квіти до танка – пам’ятника подіям Великої Вітчизняної війни. Із 2017 року коридори моєї школи вкриті величезними стіннівками про історію Росії й ту війну.

***

2022 рік. Я люблю фентезі, яскравий одяг і рукоділля. Я – студентка першого курсу Донецького університету, вивчаю російську філологію. Мені це справді подобається. Я збираюся стати викладачкою російської мови та літератури.

Якби мене тоді спитали, хто я, я б не знала, що відповісти. Батьки кажуть, що це Україна нас бомбить, але, здається, я ж сама – українка. Немає ясності. Коли мені вручають «паспорт ДНР», це виглядає як знущання, бо ж не існує ніякого «громадянства ДНР».

24 лютого 2022 року я сподіваюся, що люди в Росії вийдуть на вулиці протестувати проти війни. Наївно й безрозсудно я викладаю сторіз в інстаграмі українською про допомогу цивільним на фронті. Однокурсник пише мені: «Слідкуй, що робиш. Щоб я більше такого не бачив».

Мені вистачає одного дня, щоб зрозуміти, наскільки це небезпечно. Я закриваю акаунт і замовкаю. Згодом друг розповідає, що боїться виходити з дому, бо на нього хтось подав донос. Я думала, доноси померли разом зі Сталіним.

Лише після початку повномасштабного вторгнення я нарешті усвідомлюю, що живу під окупацією. Раніше слово «окупація» асоціювалося в мене лише з Великою Вітчизняною війною та «німецько-фашистськими загарбниками».

***

Я починаю слухати українську музику. Навіть підспівую. Мама теж слухає, але каже, що краще співати російською. Коли хоче роздратувати сусідів, вона вмикає українські пісні голосніше. Якщо це щось дрібне – нічого, принаймні вдома це дозволено. Але коли я випадково говорю українською, на мене кричать, лаються та б’ють по обличчю.

Я переходжу на українську у своєму телеграм-каналі. Дивлюся й читаю українськомовний контент, але все ще вчуся на російській філології. Мене оточує російська культура, історія, ментальність. Але я – проукраїнська,  українка-урум, грекиня з Приазов’я.

Російська не є моєю рідною мовою, але я знаю її краще, ніж багато росіян, бо була змушена її вивчати. В університеті один із викладачів каже, що всіх «хохлів» треба винищити. Я кидаю навчання та йду працювати, щоб заробити гроші на квитки, валізу й переноску для кота.

Я боюся, що коли виїду, умови життя стануть ще гіршими, хоча вони жахливі ще з 2014 року. Але дещо інше мене непокоїть більше: мене можуть зґвалтувати, побити чи скалічити. Солдатів навколо повно.

Я настільки звикла писати, надсилати голосові повідомлення і грати українською, що тепер боюся виходити з дому, адже думаю цією мовою. Боюся, що випадково скажу щось українською в магазині, наприклад: «Добрий день, вам щось підказати?». Одного разу українське слово злітає з язика, і начальниця одразу це помічає. Питає, чи я говорю так із клієнтами. 

Люди не хочуть чути «хохляцьку» мову, бо вірять, що з 2014 року їхнє життя зруйнували «хохли». Вони уважно слухають, адже українське слово може зробити тебе «диверсантом».

Я почуваюся так, ніби ходжу по мінному полю.

***

Впродовж місяця мама спостерігає, як я збираю валізу. Я кажу їй, що їду до друзів у Фінляндію. Я й справді планувала туди, але не маю документів для кота. Поспішаю виїхати, поки мене не змусили отримати російський паспорт. Потім дізнаюся, що за допомогою волонтерів можу дістатися до України. Через три тижні пишу мамі, що я в Харкові. 

Ілюстрація: Анастасія Файзова

Вона вже рік мені пише, що Харків буде знищено за три дні.

Після виїзду я почуваюся розгубленою й самотньою, ніби я – ніхто. У мене немає української освіти, я не можу навіть назвати себе філологинею, адже я вивчала російську. Ані я, ані люди навколо не хочуть мати нічого спільного з Росією. Це боляче, неприємно й огидно. Я прагну бути солідарною з містом і країною, що стали моїм домом; із людьми, які показали мені інший світ. Я їх люблю й поважаю. Я знайшла спільноту, яка не засуджує мене за те, чого я не знаю, а допомагає вчитися.

***

Виявляється, коли в тебе не залишилось нічого, ти можеш почати з чистого аркуша. Я відвідую театральні майстерні, милуюся архітектурою, переймаю досвід інших і відкриваю свої сильні сторони. У Харкові я змітаю пил зі свого старого «я» – свого українства. Співаю колядки з місцевим гуртом і згадую, що колись давно, в дитсадку, я теж колядувала. Пригадую, як ми готували кутю, і знову починаю розмальовувати писанки.

Хоч у мене немає української освіти, я вивчаю культуру, мистецтво й людей настільки, що починаю працювати у книгарні, яка спеціалізується на книжках про українську культуру.

Звучить дивно, але спершу я залишилася в Харкові ще й тому, що хотіла мати власний досвід війни. Під окупацією нам казали, що Донбас бомблять уже десять років, але я ніколи не бачила такої війни. Я почувалася винною, що не була там. З часом це почуття переросло в захоплення: «Людей атакують, а вони живуть. Вони такі сильні».

Небезпека стала буденністю. Коли пролітає дрон, який може знести кілька поверхів будинку, я просто зашторюю вікна, щоб уламки скла вдарилися у підвіконня, а не розлетілися по кімнаті. Беру кота й іду у ванну.

Дорогою на роботу проходжу повз частково або повністю зруйновані будинки. Дрони вже чотири рази влучали поруч із культурним центром, де я працюю. Але ми не зупиняємось.

Як і всі в цьому місті, я потерпаю від ударів, але живу.

Марія: «Війна стала поштовхом, щоб зрозуміти себе й реалії життя під окупацією»

Танки їдуть вулицею, якою я щодня ходжу до школи. Потім спогади уривчасті: я ховаюся за диваном, у повітрі стоїть дим, мама фотографує щось за вікном. Весна 2014 року. Мені дев’ять років, у мене є молодша сестра, я граю на фортепіано та люблю малювати дівчат в українському вбранні. Я – українка, і живу в Україні.

На якийсь час мама вивозить нас із Донецька до Криму. Каже, що ми їдемо у відпустку, але насправді ми тікаємо від війни.

***

Восени в моєму класі з 37 дітей залишилося лише шестеро. Моя вчителька музики виїхала, тому я кидаю заняття фортепіано. Моя улюблена вчителька української мови теж поїхала. Ми більше не святкуємо День Соборності України у школі. Тепер ми живемо у «ДНР». У кабінеті директора висить портрет Путіна. Нас змушують вивчити гімн «республіки». Його вмикають на всіх шкільних святах і церемоніях.

Після 2022 року його замінить російський гімн.

Тема України стає табуйованою і в школі, і поза нею. Нас навчають, що Донбас має власну історію, окрему від України, тож ми ніколи не мали бути її частиною. Нам кажуть, що ми самі собі господарі.

На шкільних концертах дівчата тепер виступають у російських сарафанах і кокошниках. Найважливіше свято року – День Перемоги, і готуватися до нього ми починаємо ще ранньою весною. Нас вчать, що перемога належить Радянській Росії, а війна – це Велика Вітчизняна. Для виступів ми вдягаємо пілотки, червоні краватки та співаємо радянські пісні.

Якось ми обрали сучасну пісню, у якій були куплети трьома мовами. Коли я почала співати українською, мене зупинили. Ніхто нічого не пояснив, просто сказали: «Давай без цього». Виявилося, я єдина, хто вивчив той куплет.

Мабуть, мені просто пощастило, що я не сприймаю День Перемоги як «можемо повторити». Не впевнена, що одягати дітей у військову форму чи змушувати їх постійно слухати про війну – це гарна ідея. Це травматично. Мене лякає, що у 2024 році мою восьмирічну сестру вдягають у костюм маленького російського солдата для святкування Дня Перемоги.

Мене, принаймні, такого не змушували робити.

***

Ми навчаємося за російськими підручниками починаючи з осені 2014 року. Вчителі постійно повторюють, що російська навчальна програма набагато «просунутіша» і нам потрібно наздоганяти. І вчителі, й батьки переконані: після школи краще їхати вчитися до Росії.

У п’ятнадцять років я вже розумію, що так звана «ДНР» – це ізольований, ніким не визнаний клаптик землі. Майбутнього тут немає. Я ніколи не знала, як відповісти, коли мене запитують: «Звідки ти?».

Я просто кажу: «З Донецька» – і більше нічого не пояснюю.

***

Після дев’ятого класу я вступаю до Донецького художнього училища. Раз чи двічі на рік, як і в школі, нас навчають стріляти. Видають мішені й набої, показують, як цілитися. Я ненавиджу це. Не хочу тримати зброю в руках, але не маю вибору – це частина навчальної програми.

Коли починається повномасштабна війна, я навчаюся на третьому курсі. Це змушує мене зробити вибір. Я не хочу бути на боці Росії – ніхто не має права нападати лише тому, що йому так захотілося.

Я намагаюся згадати, що відбувалось у 2014 році, і зрозуміти причину. Розмовляю з мамою, але ми часто сваримося. Я усвідомлюю, що правду доведеться шукати самій. Починаю більше спілкуватися з друзями з України, читати українські медіа, згадувати мову.Коли нарешті розумію, що Росія вторглася в Україну ще у 2014 році, почуваюся зрадженою. Ця зрада така глибока, що я хочу ще більше дізнатися про українську історію.

Ілюстрація: Анастасія Файзова

Та мені все ще важко називати себе українкою – я погано розмовляю мовою, майже не пам’ятаю літературу й історію. Я не знаю, що відбувалося в Україні всі ці роки. Починаю розпитувати родичів про наші корені та згадую прадіда, який писав вірші українською і співав мені україномовні колискові.

Усе це було частиною мого життя, але мою ідентичність вкрали, змусили засумніватися в собі. Людиною, яка сумнівається, легко маніпулювати. Якби не повномасштабне вторгнення, я, можливо, ніколи б не дізналася про це. Війна стала поштовхом, щоб зрозуміти себе та реальність життя під окупацією.

***

В училищі нам часто кажуть малювати щось на підтримку «спеціальної військової операції» чи російських солдатів. Це обов’язково. Я завжди шукаю спосіб обійти завдання – наприклад, моєю «героїнею» стає медикиня.

Коли нас змушують робити плакати з літерами Z і V, я телефоную директорові й обережно намагаюся домовитися про компроміс: пропоную тему про Донецьк, без військової тематики. Але навіть цього достатньо, щоб мене назвали зрадницею.

Директор запитує, чому 17-річні хлопці помирають у окопах за мене, а я не можу намалювати звичайний плакат. Каже, що хоче поговорити зі мною особисто. Я відчуваю напруження: тих, хто висловлює свої погляди, можуть відрахувати або навіть провести обшук удома. Це звучить жахливо, але таке справді трапляється.

***

Я підозрюю, що людей, які намагаються чинити опір, забирають у «підвали». Саме тому в мене два телефони: один – для українського контенту, яким я користуюся вдома, а інший, старий, із російськими налаштуваннями – його беру з собою на двір.

Я відкинула все російське. У своєму скетчбуці та на комп’ютері позначаю всі роботи українською мовою. Намагаюся стати частиною українського суспільства онлайн, спілкуюся з друзями з України. Але все ще боюся говорити українською вголос.

Я знаю, що в «ДНР» не знайду підтримки. Люди навколо знають, що я проти війни, але не знають, що я проти Росії. Одного разу я випадково вжила українське слово під час розмови, і подруга сказала: «Фу, не говори зі мною цією мовою».

Я нікому не довіряю достатньо для того, щоб відкритися. Знайти однодумців, які б наважилися показати свою позицію, майже неможливо. Ментально я перебуваю у зовсім іншому просторі, ніж той, у якому живу. Це протилежні світи. Я починаю замикатися в собі.

***

Улітку 2023 року я закінчую училище. Мій дипломний проєкт – серія ілюстрацій до британської казки «Золотоволоска і три ведмеді». Під час захисту одна жінка з комісії наполягає, щоб я змінила її на «Машу і трьох ведмедів». Вона стверджує, що це російська казка, написана Толстим. 

Зрештою мені кажуть: «Роби, що хочеш, тільки не згадуй Золотоволоску та не говори, що це англійська казка». Звісно, вони повинні створювати картинку, наче діти з «ДНР» люблять і підтримують російську культуру. Таких проєктів багато, і участь у них беруть чимало людей.

***

Родичі хочуть, щоб я вступила до університету в Росії. Ця думка мене лякає. Я знаю, що до людей з «ДНР» там ставляться погано – нас не вважають рівними, сміються з нашої російської, в якій усе ще чути український акцент.Ті, хто вже навчаються в Росії, розповідають, що місцеві дивляться на них зверхньо, бо ми «займаємо їхні місця». Спочатку вони забрали в нас усе, а коли ми намагаємося покращити своє життя, нас принижують.

Водночас з’являється дедалі більше конкурсів, де головний приз – поїздка до Криму чи Росії. Багато студентів беруть у них участь лише для того, щоб бодай ненадовго виїхати звідси й побачити життя без війни. Росія, яка принесла нам війну, сама від неї не страждає.

Мене нудить від того, на що перетворився Донецьк. Дорогою до автобусної зупинки я нараховую шість білбордів, що святкують «десятиріччя Криму у складі Росії». На стіні моєї школи – величезний малюнок хлопчика й дівчинки, які тримаються за руки, а поряд із ними майорять прапори «ДНР» і Росії. Два вікна заклали цеглою, щоб створити місце для цього малюнка. Бачу плакати, які рекламують російську армію і закликають приєднуватися до неї. Бачу, як військові чіпляються до дівчат.

Моє життя тут, увесь мій світ – у руїнах. Не залишилось нічого для відновлення, немає сил навіть спробувати. Я нічого не можу зробити. Я можу тільки поїхати.

***

Я не хотіла говорити мамі, що їду. Але в останню мить мені стало соромно це приховувати. Я сказала їй на вулиці, коли вона передавала мені продукти.
Вона почала кричати, що я їду до тих, хто стріляє в нас; питати, що я там робитиму. Потім зателефонувала нашим родичам в Україні та звинуватила їх у тому, що вони «промили мені мізки». Вона не вірить, що я могла дійти таких висновків сама. Урешті-решт вирішує, що я все одно не наважуся поїхати.

Я вже давно не маю друзів та інтересів у Донецьку. Єдине, від кого мені справді було боляче відмовитися, – це мої сестри. Мені шкода, що я не можу бути поруч, що не можу хоча б раз обійняти наймолодшу, яка народилася вже після мого від’їзду. Коли я чую: «Маша, коли ти приїдеш додому?» – мене охоплюють провина й розгубленість, адже я знаю, що цього не станеться.

Донецьк продовжує швидко русифікуватися. Після того, як туди приїхало стільки росіян і військових, місто стало абсолютно чужим. Його не лише руйнують – його перебудовують під себе.

Якщо окупація триватиме, діти там і далі зростатимуть, нічого не знаючи про Україну та з переконанням, що вони – росіяни. Моя сестра-підліток розуміє українську лише на слух, але не може говорити й писати нею. Молодша, якій зараз вісім, узагалі ніколи не чула української мови.

Я не знаю, чи ми колись знову зустрінемося, чи мама відвезе їх кудись углиб Росії. Я дуже хочу, щоб вони мали шанс на інше життя, але наразі мені немає чого їм запропонувати. Я й сама ще тільки намагаюся знайти своє місце.

***

Зараз я у Харкові. Це місто стало для мене прихистком, і я безмежно вдячна йому за це. Мене надихають люди, які тут живуть. Попри постійні обстріли та стрес, вони продовжують допомагати іншим, будувати, навчати, творити.

Я завжди хотіла робити щось значуще, але в Донецьку не було такої можливості. У Харкові вперше у своєму житті я відчула себе частиною спільноти. Я залучена до життя міста, хочу покращувати його.

Харків показав мені, що у правильному середовищі, серед надихаючих і розуміючих людей, можна досягти набагато більшого, ніж здавалося.

Вероніка: «Чому я повинна вважати себе росіянкою, навіть якщо це неправда?»
(Ім’я змінено на прохання героїні)

Вони кричать, що в Україні – фашисти, що ми завжди були частиною Росії. Люди із замаскованими обличчями та з російськими прапорами – їх понад сотня. Я дивлюся, як вони зрізають герб України з будівлі. Це виглядає сюрреалістично, але мій батько в захваті. Він цікавиться політикою, тож він напевно розуміє, як краще. Це Донецьк, 2014 рік. Мені шістнадцять.

Хтось пише на стіні: «Fuck America».

Я починаю розуміти, що відбувається щось серйозне, лише коли ФК «Шахтар» покидає Донецьк, а «Донбас Арена» закривається. Для нашої родини цей стадіон – святиня; ми любимо футбол.

Ілюстрація: Анастасія Файзова

Інформаційний хаос панує всюди. Наша вчителька української мови натякає, що все дуже погано, тоді як інші кажуть, що з Росією життя стане кращим і що ми насправді росіяни.

Мені шкода українських солдатів, які потрапили в оточення і тримають оборону аеропорту, але батько каже, що вони вб’ють нас усіх, якщо увійдуть у місто. Тож здається, ніби є лише два варіанти: або тебе вб’ють так звані «українські фашисти», або Росія тебе врятує – і тоді все буде добре.

З’являється страх. Щоб вижити, треба, щоб тебе прийняли й захистили сильніші. Треба пристосуватися. Тож я починаю називати себе росіянкою. Зрештою, серед моїх предків справді були росіяни, і я можу обрати, яку частину цієї ідентичності прийняти.

Минає час, і з’являється дивна ностальгія. Я згадую, яким живим колись було місто – нові торгові центри, іноземці, футбольні матчі. Тепер «Донбас Арена» заростає бур’яном. Я більше не ходжу на матчі; люди майже забули, що таке футбол.

Мій хлопець і я дивимося місцевого блогера, який висміює сепаратистів і «ДНР». Мене це одночасно ображає й розважає – я завжди любила жарти.
Але коли слухаю, як говорять сепаратисти, раптом усвідомлюю, що я така ж, – моя голова забита пропагандою. Я починаю дивитися російських опозиційних блогерів. І поступово відчуваю, як у моїй голові ніби тріскається стіна, змінюється сприйняття реальності.

Ми з батьком сперечаємося годинами. У мені з’являються сумніви: чому я маю вірити Росії, якщо вона – одна зі сторін у цій війні? Дідусь і бабуся переказують страшні історії з російських новин про «українців, які їдять дітей». Я думаю: навіщо українцям хотіти нас убити? Що ми їм зробили? Я не розумію, чому батько так сердиться на мої запитання.

Мій світогляд починає змінюватися. Страшно визнавати, що я помилялася. Та я щиро вірю, що пояснення допоможе рідним зрозуміти – Росія нас не рятує, а Україна не є злою. Але замість цього вони починають бачити зло в мені. Вперше в житті я почуваюся абсолютно самотньою в колі власної родини.

Ми з батьком перестаємо спілкуватися після того, як я відмовляюся вітати його з Днем Перемоги. Він називає мене «бандерівкою» і жахливою людиною. Для мене цей день – день пам’яті, а не спосіб довести, наскільки Росія сильна чи як вона «розчавить Європу».

Я згадую розповіді прабабусі – трьох її братів забрали на фронт у перші дні Другої світової. Жоден не повернувся. Для неї 9 травня ніколи не було святом – вона завжди плакала того дня. Я багато думаю про неї, про її українське ім’я, про її говірку суржиком, про те, як наші прізвища колись були українськими, але згодом їх русифікували.

Я народилася і виросла в Україні. Росія не принесла нічого доброго в моє життя; після окупації моє місто занепадає.То чому я маю називати себе росіянкою, якщо це неправда?

***

На п’яту річницю так званої «ДНР» я публікую жартівливе фото з підписом: «Я народилася в “ДНР”, моє життя змарноване». Публікація набирає багато вподобайок, і я розумію, що інші почуваються так само, просто мовчать.

Але родичі мого хлопця вимагають негайно видалити пост, попереджаючи, що мене можуть посадити. Якщо ні – вони самі погрожують повідомити про мене в ФСБ. Кажуть, що якщо я підтримую Україну, то маю робити це «тихо».

***

Напередодні повномасштабного вторгнення я планую поїхати до Росії заробити грошей разом із хлопцем. Але після 24 лютого ця ідея стає абсурдною. У ті дні в Донецьку відносно тихо, лише зникає вода. Я постійно читаю новини й намагаюся заспокоїти подругу з Краматорська – міста на підконтрольній Україні території Донецької області.

Я сподіваюся, що мої родичі нарешті зрозуміють: агресор – це Росія. Проте тітка дивиться пропагандистські канали й наполягає, що «Харків – наш». Це мене шокує дедалі більше.

Починаю поширювати інформацію про допомогу дітям в Україні. Блокую всіх, хто пише в коментарях: «Навіщо? Вони самі винні». Мені байдуже, що про мене думають. Я просто хочу хоч якось допомогти.

Адміністрація коледжу просить мене, як старосту, дізнатися про місцеперебування моїх одногрупників. Більшість із них – хлопці. У мене з’являється погане передчуття, що це пов’язано з мобілізацією. Я попереджаю їх не відповідати на дзвінки з невідомих номерів. Я також хвилююся за своїх братів. Вони не виходять з дому вже кілька днів.

***

Коли слухаю українські новини, мене охоплює паранойя. Боюся, що хтось може підслухати або що сусіди донесуть. Мій телеграм захищений паролем, а всі українські новини я архівую. Коли читаю або слухаю український контент надворі, завжди стежу, щоб ніхто не бачив екран мого телефона. В Донецьку українська мова та будь-які політичні теми стають тригерними, якщо твоя думка відрізняється.

Я дізнаюся про рух «Жовта стрічка» – тоді мій внутрішній протест переходить у зовнішній. Стрічка одного з кольорів українського прапора – символ спротиву під окупацією. Я купую жовту тканину й ріжу її на смужки. Іду до Парку кованих фігур, не кажучи нікому. Я хочу висловити солідарність. Це викликає відчуття, ніби ми мовчки підтримуємо одне одного на відстані, бо під окупацією неможливо знати, хто ще поділяє твої погляди. Говорити відкрито – це ставити під загрозу і себе, й інших.

Коли зав’язую свою стрічку, я пильно озираюся. Жодних протестів із 2014 року – їх заборонено, тож усі бояться. Боюся і я, не хочу видатися підозрілою. Як би я пояснила, якщо б мене хтось побачив? Що сказала б, якби поліція перевірила мої соцмережі? Вподобання, коментарі, підписки – це все легко відстежується в авторитарній державі.

Я чула про дівчину, яка зривала плакати із закликами йти на фронт і викладала відео в тікток. Її засудили до десяти років в’язниці. Я теж зриваю ці плакати – біля шкіл, ринків, у маршрутках, але роблю це дуже обережно. Я не хочу повторити її долю. Радію, коли бачу, що хтось інший уже зірвав плакати до мене. Я не одна.

***

Я почуваюся чужою в Донецьку. Навіть мої родичі відкидають мене та мої погляди. Я мрію опинитися серед людей, які мене розуміють, де не треба боятися, що хтось донесе. Я знаю – це можливо лише в Україні.

Мені потрібні гроші, щоб виїхати.

Улітку 2022 року я знаходжу роботу в піцерії. Спочатку працюю офіціанткою, потім адміністраторкою, іноді ще й за баром – усе водночас. П’ять днів на тиждень, з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора, часто без вихідних. Але так навіть краще – робота відволікає від новин, від відсутності підтримки, від розбіжностей у поглядах із моїм хлопцем щодо війни.

Піцерія розташована в районі, де часто чути «Гради» та дрони. Дуже гучно, і жодних повітряних тривог. Єдине безпечне місце – за барною стійкою. Коли солдати вихваляються, що вони герої, я маю усміхатися. Не можу показати огиду, стежу за кожним словом. Іноді навіть думаю, що було би простіше, якби снаряд влучив сюди, і мені більше не довелося б цього бачити.

Я нагадую собі, що роблю це, аби виїхати. Це тимчасово.

Я заощаджую 50 тис. рублів і пакую валізу.

***

У день від’їзду тітка ховає мій український паспорт, а родичі погрожують, що мене поневолять у Польщі й ув’язнять в Україні. Але я все одно їду. Мої руки тремтять, коли я показую на кордоні старе свідоцтво про народження. Коли нарешті перетинаю український кордон, здається, ніби я прокинулася після довгого сну й потрапила у майбутнє.

Це наче приїхати з Радянського Союзу до Європи: рівні дороги, чисті вулиці, інтернет працює навіть на трасі. Люди тут такі щасливі. Є каси самообслуговування, які навіть говорять, поштомати, автомати з водою, українські прапори.

Я зупиняюся у Дніпрі. Попри війну, місто здається живішим, ніж Донецьк. Я дивлюся на людей, а вони не відводять погляду.

Та пристосуватися важко. Крім однієї подруги, я нікого не маю. Треба відновити документи, налагодити нові зв’язки, знайти роботу. Деякий час я працюю на заправці – це важка робота. Я в боргах і у глибокій депресії. Іноді навіть з’являються думки, що піти до армії було б легше.

Мені знадобилося півтора року, щоб стати на ноги. Але я ні про що не шкодую. У Донецьку я б не вижила. У Дніпрі я відчуваю себе в безпеці, серед своїх. Я не боюся. Я перестала ховати телефон. Я сказала собі: досить, більше ніхто на тебе не донесе. Я вдосконалила українську, у мене є хлопець, ми переїхали до двокімнатної квартири, я працюю у стоматологічній клініці. Вперше я відчуваю, що можу нарешті дихати.

Авторка: Надія Швадчак

Вперше цю історію було опубліковано на сайті Newsmaker.md.

Цей текст підготовлено у співпраці з The Reckoning Project – міжнародною командою журналістів та юристів, яка займається документуванням і збором доказів для розслідування воєнних злочинів. The Reckoning Project отримує підтримку від Європейського Союзу.