Путін прийшов нас знищувати, а не рятувати, – біженці з Одеси про біль та війну

Путін прийшов нас знищувати, а не рятувати, – біженці з Одеси про біль та війну

29 Квітня, 2022

У молдавському містечку Аненій-Ной всього проживає близько 10 000 жителів. З початком війни сюди стали приїжджати українці, які хочуть жити ближче до рідної домівки. 300 людей розселилися по сім’ях, а кілька родин знайшли прихисток у центрі біженців, який екстрено почали облаштовувати після перших днів атаки Росії на Україну.

Ольга й Людмила просять не називати їхні прізвища – кажуть “не хочуть популярності” й “є люди, яким набагато складніше”, але від розмов про Україну на їхніх очах ті самі сльози. Й навіть відносна безпека не може приглушити біль.

Вони в’їхали через пункт пропуску Старокозаче-Тудора, бо Паланка була дуже завантажена, й провели ніч у готелі. Потім приїхали до Кишинева, звернулися до центру біженців у приміщенні Moldexpo, аби зрозуміти, що робити далі.

Просто взяли оголошення, яке роздавали. Й ми подзвонили. Виявилося, що тут є облаштований центр. Й ми були першими, хто заселився сюди після відкриття, – згадує Людмила.

А ще біженці мріють про нормальну кухню, холодильник. Наразі там тільки одна газова плитка, готову їжу привозять волонтери чи готують у сусідньому адміністративному будинку, який зазвичай обслуговував літніх та самотніх жителів містечка.

“Наше життя – це море”

Чому вирішили лишитися у Молдові?

Ольга: Нам далі їхати не треба. Нас влаштовує, що ми поряд із рідним будинком. Це так, ніби ми майже там. Як тільки все буде добре, ми одразу їдемо додому!

Людмила: Тут поряд траса, через яку легко виїхати на Одесу. Раз, й ми вдома.

В Одесі лишилася сім’я?

Ольга: Діти живуть під Кишиневом. Вони виїхали раніше, бо у них маленькі діти. Зараз вони живуть з подружками в одному будинку. Їх там 22 людини, разом з дітьми. Там всього 4 кімнати, але вони раді, що разом. Діти дружать, це набагато легше. А наші чоловіки Батьківщину не полишать, тільки боягузи тікають.

Людмила: Чоловік зі мною. У мене в Одесі лишилися дочка й онук. Внуку 26 років, він лікар й не має права виїхати, та він й працює.

Що було поворотною точкою, яка змусила виїхати? Адже ви не одразу полишили Україну…

Ольга: Коли чуєш вибухи, сирени. Ми ж дорослі люди, навіть надто дорослі. Здоров’я вже не дуже хороше. Нерви, коронавірус, яким лякали останні роки – все це впливає. Мій чоловік помер рік тому від COVID-19, я була у сильній напрузі.

Людмила: Найстрашніше те, що ми живемо в будинку біля моря, й ми постійно бачимо судна, гармати яких направлені на місто. І ти не знаєш, де ця бомба впаде. Ми бачили близько 12 кораблів на березі. Вони військові частини знищували – одну, другу, третю… Я коли побачила Харків, Херсон – що ж там з людьми? Це страшно.

Ольга: Прийшли, постояли, бахнули, пішли. Шторм – вони зникають. Потім знов. І ти не знаєш, коли тебе вб’ють.

А які були настрої у місті, коли ви виїжджали?

Людмила: Вони завжди бомблять під ранок – 4 – 5 ранку. Всі просинаються й біжать, хто куди може. А нам тікати нема куди. Та й Одеса – особливе місто. У нас нема ніяких нацистів. Хто їх придумав? Я навіть не знаю, як вони виглядають. Нам за 70 років, але ми не знаємо, що це таке видумав Путін.

Ольга: Бо якщо в Ізраілі одразу будинки облаштовують бомбосховищем, то у нас не було масштабної війни з 1945 року. Люди розслабилися. Але ми жили прекрасним життям. У нас все було добре. Раніше так: субота, неділя – ми всі йшли на море, гуляли. Наше життя – це море.

Людмила: А тепер все заміновано, навіть до берега підійти небезпечно. Нам дуже складно. Це так страшно. Весь Крим прийшов до берегів. Але ми не очікували, що українська армія така чудова, такі молодці хлопці. Захищають нас. Десант Росії не може висадитися, бо їх знищують. Наші все бачать.

Ольга: Так. Мій зять, якому 57 років, в перший же день пішов захищати місто. Сидить в окопах.

Людмила: Ми сподіваємося, що Росія одумається.

Ольга: Не одумається, не схаменеться.

“Путін образився”

Ваші домівки вціліли?

Людмила: Поки все нормально. Є тільки точкові бомбардування.

Ольга: Ми тут вже трохи заспокоїлися. Тут дуже хороше ставлення. Ми відчуваємо увагу, співчуття. Громадяни Молдови нас розуміють. Вони самі пережили війну, були в цьому страху, й тому вони нас розуміють.

Людмила: Мікроклімат у центрі дуже хороший. Нас поважають. Ми не відчуваємо себе непотрібними.

Що ви думаєте про цю війну? Чому таке можливо у ХХІ столітті?

Ольга: Як я розумію, Росія не витримала того, що Україна не дружить з нею. Путін образився. Ми були у СРСР, його розвалили. Нам було добре у СРСР, але ми хотіли бути самостійними. Скажу так: наше керівництво ще тоді мало розуміти: якщо ви хочете бути самостійними, а поряд великі держави, треба мати сильну армію. Вони ж грабували, набудували Маямі, президенти у нас були погані. Не знаю, чи їм сподобається це чути. Якщо вам дали владу – працюйте на людей, на державу. Така була ситуація, й Путін думав, що нас можна взяти голими руками. Вони хотіли нас зробити біднотою.

Людмила: Але він помилився.

Ольга: Так, наші хлопці сказали: “Ми Україну не віддамо”. Але є й наша провина, що ми свого часу віддавали владу невігласам.

Людмила: Ми розуміємо, що Путін прийшов нас знищувати, а не рятувати. Він хоче просто знищити нас як націю. Хоча у нас стільки національностей в Одесі…

Ольга: Хоча я й казала про СРСР, але я проживаю кожне життя з радістю. Мені зараз також подобалося моє життя, головне – без війни.

Людмила: Куди молоді повертатися? Як жити? Ці поламані життя, зруйновані будинки. А після Бучі страшно уявити, що може статися далі…

Багато молоді повернеться відбудовувати Україну. Вони не хочуть полишати рідну країну, – каже Ольга після того, як вимикаємо диктофон. В її очах сльози, але, схоже, це не тільки сльози болю, але й надії.

Допомога ЄС

З початку російського вторгнення 24 лютого гуманітарні потреби в Україні зросли до безпрецедентного рівня. Війна в Україні вже змусила понад 11 мільйонів людей залишити свої домівки, а понад 4 мільйони людей втекли до сусідніх країн, таких як Молдова, Румунія, Польща, Словаччина та Угорщина. Більшість тих, хто тікає з України, – жінки та діти.

28 лютого Європейська комісія оголосила про додаткові 90 мільйонів євро на програми гуманітарної допомоги для потреб цивільних осіб, які постраждали внаслідок війни в Україні. Це включає відповідно 85 мільйонів євро для України та 5 мільйонів євро для Молдови. 10 березня ЄС виділив Молдові додаткові гуманітарні кошти в розмірі 3 млн євро. Найактуальніші дані щодо екстреної допомоги та роботи Механізму ЄС із захисту цивільного населення доступні тут.

Нам вдалося поговорити з біженцями саме завдяки підтримці програми. Наразі для українців у Молдові діє багато напрямків підтримки – від грошової до психологічної. Всі корисні посилання зібрані тут.

Автор: Ольга Консевич

Стаття опублікована українською та російською мовами на 24tv.ua 




Цікавитеся останніми новинами та можливостями?

Управління цим сайтом здійснюється Регіональною комунікаційною програмою «Східне сусідство ЄС» («EU NEIGHBOURS east») на 2020-2024 роки, що фінансується ЄС. Програма сприяє комунікаційній діяльності представництв Європейського Союзу в країнах Східного партнерства й працює під керівництвом Генерального директорату Європейської комісії з питань політики сусідства та переговорів із розширення, а також Європейська служба зовнішньої діяльності. Програма впроваджується консорціумом на чолі з B&S Europe.

Інформація на цьому сайті регулюється Положенням про обмеження відповідальності та захист персональних даних.
© Європейський Союз,